Руки його тремтіли, помітно частіше почали сочити-ся сльози... Йому самому слід було б лікуватися, а не порати-збирати в останню дорогу єдиного сина.
— Я більше не можу, — стояв і, схлипуючи, дививсь на свою колишню надію. — Сергійку, любий... за віщо нам така покара? Чи ми зло яке вчинили?..
— Ідіть, Костянтине Васильовичу... зробіть ласку. Він, здається, заснув. — її саму пекли невиплакані сльози; ще трохи, і вона не витримає, дасть їм повну волю... Хоча ні, цього допустити не можна. На все дано їй право — на втому, на муки, навіть не скрегіт зубов-ний, коли тільки він чомусь помагає, а на сльози — ні, не дано. Вона мусить гасити ними вогонь своєї душі, мусить бути гордою — інакше не витримає. Інакше хрест, добровільно взятий на плечі, придавить її до землі і не даватиме звестись, аж поки не вжене в землю.
— Ходіть. Нате ось, випийте... може, заснете, — подала старому порошок.
Той узяв байдуже і, заплітаючи ногами, пішов. Лариса Петрівна залишилась віч-на-віч з жахом. Хворий прокинувся серед ночі. Була четверта година. Найперше, що подіяло на свідомість, збудило її, — світ ло. Чому його ніхто не погасить? Надворі темрява, вітер, а воно горить так яскраво... Не розплющуючи очей, Сергій став пригадувати подробиці вчорашнього. З якого боку до нього не підступав — воно обривалось одним: чиясь рука підпалила ромашки, і той вогонь завдав йому пекельного гарту. Але... чому саме ромашки? До чого тут квіти? Він напружував пам'ять і насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ — галяву з ромашками... Так-так, це було влітку в Зеленому Гаю.
Однак чого йому зробилось так легко? Ні задишки, ні болю, навіть гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А що, коли справді?! Кажуть, перед тим завжди настає полегкість... Авжеж, це — кінець. Як він одразу не збагнув? А просвіток у муках — щоб попрощатися... Жахливий здогад обпік мозок хворого. Він шарпнувся, ніби хотів розірвати на собі тенета смерті, вмить розплющив очі, кинув ними по кімнаті. Вона сидить! Вона ще нічого не знає!.. Треба спішити. Це може настати швидко, в одну мить...
— Швидше, — прохрипів натужно.
— Що, Сергію?
— Прощ... — йому забракло повітря, і він задихнувся.
Але цього разу відпустило. Смерть, видно, пильно стежить за ним, бачить, що він не докінчив.
— Прощайте, — втративши надію віддихатись, повторив могильним голосом — аж самому зробилося моторошно. — Дайте... вашу... — Леся зрозуміла —"руку", і подала здорову правицю.
— Що ви, Сергію? Заспокойтеся.
— Ні, ні... я знаю... чую... вже недовго... нічого мені... не болить... так буває... перед тим... так буває. — Він шепотів поспіхом, пропускаючи слова, наче боявся, що не встигне усього сказати.
Минали хвилини, спливло півгодини, а йому ніскільки не гіршало "Чи не поспішив я?" — подумав Сергій і одразу ж відігнав цю думку, бо вона здалася йому зрадливою і підступною. Він таки має вмерти. Не зараз, то через годину-другу. А попрощатися зарані — не грішно: хто знає, яким буде його кінець, повільним чи, може, раптовим.
— Сідайте, — попросив, не випускаючи її руки, — слухайте...
Лариса ніби закам'яніла. Не відчувала ні страху, ні болю, що в подібних випадках завжди виповнювали її серце. Якась нечуттєвість притупила їй нерви. Чи тому, що все ж не вірила його передчуттю, чи, може, що давно приготувалася до удару зрадливої долі. Була на диво спокійна, покірна його вимогам.
— ...слухайте, — шепотів Мержинський, і вона чула той шепіт мовби крізь сон. — Батька не треба... потім-пізніше... одразу телеграму... Вірі... Григорівні... Чирикову... як не приїде... всім телеграми. — Він утомився, трохи перепочив і знову заговорив: — Папери... перегляньте... відберіть... речі хай... батько... — Косачівна ствердно кивнула головою. — Шкода... нема Бориса Мих... — щоб не закашлятись, Сергій затулив рота хустинкою, почекав, поки напад минув. — Він допоможе... похорони, — лиш при цьому слові Лариса Петрівна жахнулась, але внутрішньо, серцем, зовні була така ж спокійна, зосереджена, як і досі. — Та не забудьте... квітів... більше квітів... Я так люблю... — Зморшки навколо його очей погустішали, затремтіли; невдовзі те сіпання перекинулось на обличчя. А ще за кілька хвилин — сильніше, відчутніше — затіпалось усе тіло.
IX
Ліля розказала рідним усе, що бачила в Мінську, і так, як бачила. Картина виходила неприваблива, в усякому разі, далеко відмінна від тої, що змальовувала в своїх листах Леся. Зовсім не бажаючи сестрі зла, а, навпаки, з добрих намірів Ліля розповіла батькам і про її недосипання та недоїдання, і, звичайно ж, про безгрошів'я.
— Ти тільки подумай, — сплеснула руками Ольга Петрівна, — а казала ж — із "Жизни" їй переслали. Ні, як собі хочеш, — вона зверталася до чоловіка, — я поїду. Або заберу її звідти, або... Звідки ця кара на мою голову?
— Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, — урезонював Петро Антонович. — Твій приїзд, твоє нервування нароблять ще більше лиха.
— Тоді їдь сам. Чи вже забувся, скільки довелось поневірятись, поки поставив її на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось?
— Говори, говори... А їхати тобі я все ж не раджу.
Обважнілою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусідньої кімнати.
Ольга Петрівна схопила аркуш паперу і одним духом випалила дочці все, що накипіло на серці. У кінці додала: "Наступного тижня хтось із нас (напевне, я) буде".
За кілька днів поштовий агент вручив Косачам телеграму. Вона вражала категоричністю: "Не приїздіть. Леся". А наступного ранку був лист. Він надійшов швидше, ніж завжди. На конверті стояв лише київський штамп — очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В кількох реченнях було стільки притамованого болю, моління, що Ольга Петрівна мусила погодитися з застереженнями чоловіка. "Своєю присутністю я, мабуть, справді лише підсилю ті муки, — міркувала. — До того ж Леся пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закінчиться".
І все ж таки до Лесі поїхали. І саме завдяки Лілиним наполяганням. Прочитавши листа, вона з усіма подробицями уявила сестрине становище. Умовила Михайла Кривинюка принагідне висловити бажання відвідати Мінськ. Мовляв, діла у Києві все одно нема, то, може, там що знайдеться.