Хто сказав — "Прелюдія смерті"? Леся навіть оглянулася. Ні, це "Соната". Бетховенська, сонячна, та, яку вона найбільше любила. Чому — любила?! І любить! Любить! Любить!
Вечір настав тихий та лагідний— смерть, видно, теж має спочинок. Надворі підморозило, випав легенький сніжок. Дерева стояли в рясному інеї, ніби цяцьковані. Дихне вітерець, колихне гілку — і посиплеться-попливе з неї додолу срібний пилок. Вибігти б, упасти на крилаті санчата... як колись у Колодяжнім, в Луцьку...
Але де вони? Ні санчат, ні села, ні років отих незабутніх... Чотири стіни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зі смертю. Страшно подумати!
Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч і після спочинку.
Час додому, нерано. А як на неї, то вона вже й ніч отут просиділа б. Однаково не спатиме. Де вже тому спокійним бути, хто покликаний мертвих будити!
Леся почала одягатися. Мержинський мовчки стежив за нею, зрештою поманив до себе.
— Надворі... певне... слизько, — прохрипів, — не посковзніться.
Усміхнулись обоє— щось далеке, дитяче обізвалося в тому усміху. Спогад, надія?
— ...Або краще... ось почекайте. — Він притримав її за полу, покликав батька. — Тату, проведіть... Ларису Петрівну...
— Навіщо? Тут же поряд, та й Ліля мене зустрічатиме, — заперечила, та згадала, що цього не варто робити, й погодилась.
— Я побуду... один... проведіть...
— Гаразд, гаразд, сину, ми підем удвох, — заспокоїв старий і вийшов до сусідньої кімнати за пальтом. Поки він там одягався, Сергій допитувавсь:
— А віконниці... не забуваєте... зачиняти? Правду кажучи, таки забуває.
— ...А то... щоб часом... хто не вліз.
Лариса Петрівна, рада такій переміні, тільки похитувала головою. "І такого друга я маю втратити!" — не сходило з думки.
На прощання Мержинський слабо притис її руку до своєї зарослої худої щоки.
VII
Виступ мінських студентів, свідком якого довелося стати Лесі Українці, був лише відгомоном подій, що відбувалися в центрі Росії. Знекровлений масовими арештами та репресіями, які царський уряд провів тут кілька років тому у відповідь на Перший з'їзд соціал-демократів, Мінськ поки що тільки збирав, накопичу вав нові сили. Вогнищами революційної боротьби, як і раніше, залишалися Петербург, Київ, Москва.
У Києві ось уже з місяць не працювали нормально вищі учбові заклади. Щодня збори, протести чи демонстрації; не в одному, так в іншому, хвиля за хвилею, хвиля за хвилею...
А почалося з університету, з тої ж таки горезвісної ейхельманівської справи. Начальство даремно намагалося загладити її чи й зовсім замазати. Звільнення кількох, як воно кваліфікувало, підбурювачів виявилося іскрою в пороховій бочці. Того ж дня ввечері в одній з найбільших аудиторій зібралося кількасот студентів, щоб заявити свій рішучий протест. Пропозицію розійтись по домівках вони категорично відхилили, вимагаючи пояснень самого ректора.
Звістка про студентське заворушення швидко облетіла місто. Біля університету зібралася маса народу: робітники, чиновники, гімназисти — співчуваючі і просто цікаві. Переполохане можливими наслідками, начальство вдалося до останнього заходу — викликало поліцію. Розлючений, готовий всіх одягти в арештантські мундири, до аудиторії в супроводі високого представника генерал-губернатора і доброго загону своїх молодців увірвався сам Новицький. Але і його зустріли холодний спокій і вимога: пояснень ректора! Відчувши свою силу, студентство стояло твердо. Доведений до безсилля, шеф поліції змушений був запросити ректора. І поки між начальством та молоддю тривали переговори, солдати оточили університет, розігнали натовп, а явні й таємні агенти Новицького поспіхом брали на замітку найактивніших учасників заворушення. Через кілька днів "злочинців" настигне сувора кара: їх позбавлять студентської форми, замінивши її солдатською.
Віддача в солдати на кількарічну муштру ста вісімдесяти трьох студентів була тією краплиною, що переповнила громадську чашу терпіння. Сам царський уряд цим своїм крайнім заходом сприяв переростанню звичайної студентської історії в значну політичну подію. Офіційне урядове повідомлення, розраховане, зрозуміло, на те, щоб залякати інших "вільнодумців", кількість яких зросла в міру загострення кризи , виявилося прекрасним звинувачувальним документом, спрямованим, мов бумеранг, проти його творців. Повідомлення читали з обуренням, кожен розцінював його як вияв слабості царизму.
У відповідь на розправу з киянами піднялося студентство Петербурга, Москви, Одеси, Львова... Воно вимагало відміни ганебних "Тимчасових правил". В ряді випадків до студентів почали приєднуватися робітники.
Заворушення загрожували перерости у всенародний протест.
Уряд вживав термінових заходів.
Соціал-демократи згуртовували маси, закликали їх до відкритої боротьби проти самодержавства...
Незважаючи на постійну зайнятість хворим і втому, яку ці клопоти викликали, Лариса Петрівна все ж працювала — лихо лихом, а робота роботою. "Жизнь" чекала від неї нових оглядів, і вона не могла не рахуватися з такою прихильністю. До того ж становище, в якому опинилася, вимагало хоч невеликих, та власних коштів. Журнал ці кошти давав.
Слідом за "Новітньою соціальною драмою", закінченою тут-таки, в Мінську, і відісланою редакції на початку січня ("Одержима" — мов стогін, мов зойк, — вирвалася за одну ніч), Леся приступила до розвідки про народовський напрям у німецькій літературі. Треба було узагальнити все те краще, чого досягли прогресивні німецькі письменники. З їхніми творами вона ознайомилася ще торік, під час перебування в клініці Бергмана, а Гауптмана, найвидатнішого з них, знала й раніше. Його "Ткачі", так високо оцінені Іваном Франком, були подією справді винятковою. Не герой-одинак, обранець, а народ, з його муками і сподіваннями, — ось хто став у центрі цієї та деяких інших драм Гергарта Гауптмана. І не тільки його. Масова робітнича організація привертає творчу увагу Б'єрнстьєрна, про злиденне життя простолюдинів оповідає в своїх новелах Людвіг Якубовський. На відміну від писань буржуазних митців, лейтмотивом літератури, що народжувалася, стає рішуча боротьба проти визиску й експлуатації, а її головним героєм — пролетаріат, маса.