духовно вище.
— Ти маєш рацію, — сказала Ліля, — але не всім це
під силу, не всі так можуть.
— Чому ж? — заперечила Леся. — Треба тільки щиро бажати, прагнути. Від народження люди однакові. От ти говориш про мене, буцім я і така й сяка. А я ж однаковісінька з тобою, з Дорою, Михайлом. Хіба що долю маю трохи одмінну. І коли дехто з вас бачить у моїй хворобі тільки лихо, то я знаю й інше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно моє нещастя — не мала б я ні духу того, про який ти кажеш, ні волі до життя. Хто знає, чи не кує мені моє лихо такої зброї, якої немає в інших, здорових людей. Так, так, не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я знаю, почім фунт лиха, тому й не можу спокійно глядіти, як хтось страждає. І в цьому я бачу щастя.
Ліля уважно слухала сестру. Вона завжди цінила її розсудливість, холодний спокій (чомусь він найбільше проявлявся саме в такі рішучі моменти), її тверду, постійну впевненість у собі. Пригадалося маленьке біляве дівча. Лежить, бувало, з тим "витяженіем" на нозі, від одного тільки погляду на яке по шкірі повзли мурашки, і — ні стогону, ні слова скарги! Видно ж по очах, що болить, а вона ще й інших розраджує... Звичайно, від тієї Лесі лишилось мало. Але зосталася оця незламна сила, готовність здолати любого ворога. У цьому її краса... І, зрозуміло ж, в її очах, де завже
світиться глибока думка, мрія, у благородстві, яке-ще здавна поклало на її лице саме життя. Ліля відкинула косу, що сповзла з плеча.
— А я чомусь так не можу, — сказала скрушно. — Мене теж хвилює, мучить, але знайти потрібний вихід, правильний рішенець я не завжди спроможна. — Вона набрала в ложечку чаю, підняла її. — От хоч би в цій історії з Кривинюком. Як бути? Не доберу толку.
Леся сьорбнула кілька разів.
— В цій історії винна ти сама. Непевне становище завжди мучить. І чим швидше та вирішиш, тим краще буде для вас обох.
— Як — вирішиш? — насторожилася Ліля.
— Порадник з мене абиякий. Та й трудно в такому ділі радити. В житті трапляються обставини, з яких людина повинна виходити сама, без чиєїсь помочі. Зрозумій мене правильно. — Леся пильно поглянула на сестру. — Я бачу одне: порвати ви не в силі. І, признаюся, щиро з цього радію. Михайло Васильович прекрасна людина. — Ліля почервоніла від такої одвертості, опустила повіки. — А коли так, — вела далі Лариса, — не міряй і не важ. Повної згоди в думках і почуттях все одно не доб'єшся... Та чи й потрібно це? Любиш — люби, як можеш, скільки можеш, люби, не збирайся жити, а живи, не відкладаючи на завтра. Бо ж "завтра" не завжди приходить, а як і прийде, то нас може не застати.
Ліля нічого на це не відповіла. Вона відсунула склянку, поправила сукню.
— Та ми засиділися, — схаменулася Лариса. — Ще ж треба в аптеку. — Вона розуміла, що зараз Ділі краще побути одній. — Де ти мене зачекаєш? Тут чи надворі? Краще он там, — показала у вікно, — у скверику є лавки, там можна посидіти.
На головній вулиці юрмився люд. Невідомо звідки з'являлися групи молоді, переважно студентів, і з гомоном кудись поспішали. Вулиця гула від тупоту, голосних розмов, вигуків.
Леся і Ліля зупинилися в одному з під'їздів. Кілька юнаків, теж, видно, студентів, про щось гаряче сперечалися.
— ...ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось підставляє груди, га? — допевнявся рослий, у тіснуватій форменці хлопець. — Що ж тут незаконне? Наша демонстрація мирна.
— А її мета? — запитав інший, — Ми виступаємо проти царської волі. Це кожному ясно.
— Ану тебе!.. — спалахнув високий юнак. Він оглянувся і, помітивши жінок, осікся.
— То не йдеш? — втрутився третій голос.
— Ну й дідько з ним! — знову той перший. — Гайда! Троє швидко вийшли з під'їзду, приєдналися до гурту.
Лариса Петрівна оглянулася: на місці, де щойно стояла група, лишилося двоє. На її запитання, з приводу чого демонстрація, один з них пояснив:
— У Києві віддали в солдати неблагонадійних студентів, а цим, бачте, й собі закортіло.
Натовп рухався в напрямку міського майдану, де містилися власті. Завершувала демонстрацію юрба хлопчаків, що, з галасом штовхаючи один одного, носилися від тротуару до тротуару, хапали то клапті газет, то викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотріб.
Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогін молоді помчала кінна поліція. Вершники з нагайками в руках нетерпляче підганяли коней, з-під копит навсібіч летіли осколки збитої підковами тонкої криги.
Лариса Петрівна зупинилася, проводячи поглядом вершників.
— Ну, роботи сьогодні буде, — глухо, з жалем мовила до Лілі. Раптом вона помітила Еліасберга. Лікар стояв на протилежному боці вулиці і теж дивився вслід кіннотникам. — Борисе Михайловичу! — гукнула неголосно.
Еліасберг почув, замахав рукою і поспішив до них. Вигляд у нього був заклопотаний.
— Бачили? — запитав, привітавшись. Він хвилювався і тому ще дужче гаркавив. — Це ваша сестра, Ларисо Петрівно? — запитав.
— Так, так... Вибачте, я зовсім забула вас познайомити. Прошу.
Лікар потис простягнуту руку.
— Костянтин Васильович казав, що у вас гості...
— Недавно, кілька годин тому приїхала, — пояснила Леся.
— В Москві нібито вже кілька днів неспокійно, — вів далі лікар.
— У Петербурзі також, — додала Ліля. — Університет, політехніка — всі на вулицях. До студентів приєднуються робітники...
— Ось воно — "Із іскри полум'я", — мрійно сказала Леся.
VI
Ще надворі Леся відчула, що в будинку не все гаразд. Двері одчинені, в коридорі метушаться тітки.
— Доброго ранку, — привіталися Косачівни. Одна з тіток буркнула щось невиразне і поспішила до кімнати, друга скорботно мовила:
— Сергій... — і кивнула на двері. Вона хотіла ще щось сказати, та Леся не дослухала, рвонулася до Сергіевої кімнати.
Біля хворого було двоє: батько і Борис Михайлович. Не роздягаючись, нічого не розпитуючи, Лариса з острахом подалася до ліжка. Еліасберг мовчки зупинив її. "Куди ви, хіба не бачите?" — промовляв його погляд.
Сергій Костянтинович лежав посинілий, груди його не рухались. Лариса Петрівна судорожне схопила Елі асберга за полу. Лікар заспокійливо поклав їй на плече руку.
— Спазми гортані, — шепнув на вухо.
— Може, попробувати кисень, — порадила Ліля. Борис Михайлович заперечив: