— А ми гадаємо, — випередив сестру Михайло, що сам підійшов і одразу зрозумів, про що мова, — краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю.
— Отак?! Хай гірше — аби інше?
Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але ніхто не підтримав. Господарі десь порядкували на кухні та у дворі, Олена Антонівна про щось розповідала Кобилянській, а молодші кружляли в танці...
— Ні, — вів далі Єфремов, — ви, Ларисо Петрівно, таки далеко сягнули. Не знаю тільки, за чим дивилася ваша матінка, Ольга Петрівна, що допустила таке, а я... — він безнадійно махнув рукою і зник.
— Отак буде ліпше, — мовив услід йому Михайло. Підступили Олена Антонівна з Кобилянською, Микола Віталійович.
— Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользі Петрівні? — запитав Лисенко.
— Не зійшлися характерами, — відбулася жартом Леся.
— Чи то пак, поглядами на корогву, — додав Михайло.
— Тут, Миколо, поки ти грав, ціла баталія розгорілася.
Ольга Петрівна, що саме нагодилася до вітальні, не дала Старицькому докінчити розповіді. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
Леся побула трохи і, відчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кімнати. Ольгу Юліанівну попросила прийти одразу ж, як тільки насидиться та нагостюється.
В кімнаті, що була їй і кабінетом, і спальнею, на Лесю чекали нові журнали, книги. Вони лежали німі, з розкритими сторінками, наче припрошували заглибитись у них. "Народ", "Жизнь", кілька Франкових оповідань, котрі переклала для "Донской речи", Гауптманові "Ткачі"... "Ткачів" замовили їй перекласти для гуртків соціал-демократів. А на черзі—"Хто з чого жиє" Дікштейна... А там обіцяли переслати і "Маніфест". Його неодмінно треба видати українською мовою — хай вчаться пролетарі боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорілися зірниці, а за ними, дивись, і сонце зійде — велике, променисте сонце правди і волі, щастя і радості. Розступиться перед ним одвічна пітьма, від сили його впадуть темниці, і звільнений від пут народ вийде на майдани і вулиці, щоб разом, однією сім'єю, йти назустріч своєму майбутньому"
...Внесли і засвітили лампу, і Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершині своїх заповітних дум, сягала мрією того далекого світлого дня, коли на оновленій землі врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горітиме вогник і її — нехай слабого, зате палкого й щирого серця.
ОДЕРЖИМА
КНИГА ДРУГА
ЧАСТИНА ПЕРША
Тілько — життя за життя.
Леся Українка
У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка не була несподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрічалися, — хворий тане, мов свічка...
Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
— Що з тобою? — зайшла і, помітивши, як дочка зблідла, занепокоїлась мати. — Тобі зле? Лариса подала їй листа.
— Сергій при смерті, — насилу вимовила чужим голосом.
Ольга Петрівна швидко переглянула листа.
— Цього слід було ждати. Я тобі ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі.
Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрівна відчула докір. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звістку", — подумала. Щоб якось розвіяти неприємний холодок, що війнув поміж ними, чи то порадила, чи то запитала:
— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.
— Мій клопіт, мені й пектися ним.
— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:
— "...опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка." — Час од часу вона зиркала на дочку" стежачи за виразом її обличчя" і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип..."
Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.
— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася.
— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.
Вона заходилася складати папери.
— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Лариса підступила до матері.
— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?
— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — "...Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чуєш?
— Я певна, що він сам у теє не вірить.
— І все-таки я поїду.
— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.
— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
— Навіть батька не дочекаєшся?
Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?