Аж тепер Ольга Петрівна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стіл, плечі її затрусилися від німого плачу.
IV
Довгими журавлиними ключами спливало літо. Інколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потім знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цідили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя.
Ніхто в сім'ї більше не говорив про Київ, навчання — всі були заклопотані наступним переїздом. Як-то буде на новому місці, що чекає там? Петро Антонович помітно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрівна частенько плакала крадькома від чоловіка, нарікаючи на свою гірку долю.
Сумувала й Леся. їй особливо не хотілося залишати це невелике затишне місто, друзів, мальовничі навколишні місця. А головне, їй не доведеться провести зиму в Києві, в Лисенків, слухати Миколу Віталійовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найніжнішими почуттями.
— Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? — не раз допитувалася.
Мати лиш тяжко зітхала:
— Так треба, доню.
— Тата посилають туди?
— Еге ж.
— Мишко каже, там навіть ліпше, в Луцьку. Тільки далеко до Києва.
Дитячі розмови ще більше ятрили серце Ольги Петрівни.
Настав час від'їзду. Звечора хатні речі поскладали у важкі, окуті залізом скрині, які поставили потім на віз, і наступного дня на світанку Кароль вирушив з ними в дорогу.
Сім'я виїхала пізніше. Була саме неділя, і провести Косачів зібралося чимало різного люду — колеги Петра Антоновича, дехто з міської знаті, друзі. Між ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кілька жандармів, проте ніхто на них не зважав.
Поки дорослі гомоніли між собою, Леся і Михайлик, зодягнені в нові осінні пальтечка, прощалися з дітворою. Гуртом вони востаннє збігали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квіток.
— Ми повернемося, — щебетала до подруг Леся. — Тато казав, що коли з Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозі. От ми колись і заїдемо. Правда, Мишко?
Хлопчаки заклопотані своїм. У котрогось знайшовся складаний ножик, і він пропонував його Михайликові в обмін на тоненький шкіряний ремінець з блискучою нікельованою пряжкою.
— Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з тої попружки?
Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заіржавлений, і Михайлик не знає, як його бути. Шкода ремінця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалів. І хлопець неохоче починає розстібатися, та в цю хвилину до них долітає:
— Мишко, Лесю! Де ви там? Ідіть хутенько. Серед двору стоїть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду.
— Сідайте швидше, — підганяє батько. Біля нього неспокійно крутиться Джальма, жалібно скавучить, наче боїться, щоб її не забули.
— Сюди, Джальмо! — схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон і звично вмостилася біля ніг.
У фаетоні, з Лілею на руках, уже сиділа Ольга Петрівна. Очі в неї червоні, блищать від сліз.
— Не треба, мамочко, — припала до її плеча Леся.
— Нічого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою.
Леся садовить Лілю на коліна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи:
— Не плач, дам калач, медом помажу, тобі покажу, а сама з'їм!
До них підходять знайомі, бажають щасливої дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.
Нарешті Петро Антонович гукає кучерові: "Рушай!" — а сам іде обіч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворітьми він низько всім вклоняється, сідає поруч дружини. Частішає цокання підків по бруку . Леся жалібно вдивляється в знайомі вузенькі провулочки, ніби назавжди прощаючись із містом.
Їхали, не поспішаючи, з частими зупинками по дорозі. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цікавило, до всього вона уважно придивлялася.
В Корці, коли проїздили повз старовинний замок, дівчинка попросила стати, вмовила батька піти оглянути споруду.
А в Рівному, де зупинилися на ночівлю, Леся довідалась, що недалеко Дубно — місто, згадуване в "Тарасі Бульбі", — і заходилася:
— Поїдьмо, тату.
Її підтримав Михайлик:
— Це ж так цікаво, поїдьмо.
Коли б не ніч, довелося б Петру Антоновичу везти дітей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спеціально, з Луцька.
— Морока мені з вами, — вдавано сердився батько. — Будете надокучати — нікуди не повезу.
Малі притихли, та наступного дня, як тільки здалеку заблищали на сонці високі бані луцьких церков, знову своєї:
— А ото що?
— А там? — тикали пальцями в простір.
— Ой, скільки хрестів! Глянь, мамо.
— Та бачу, бачу, — відповідала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрівна. Дорога, свіже повітря трохи розвіяли її смуток. Вона з цікавістю дивилася на обриси незнайомого міста, де доведеться прожити хтозна-скільки років.
— Ну от ми і вдома, — сказав Петро Антонович і ніжно стиснув гарячу, мабуть від хвилювання, руку дружини.
Місто невелике, з зеленими околицями та острівцями дерев і сквериків між низенькими будинками. Над усім цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолів, церков. Вони стоять, мов свідки давноминулих часів, похмурі, мовчазні...
В'їхали на рівну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабіч туляться низенькі дерев'яні хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тісних, захаращених двориках 1 біля них, на моріжку, бавляться замурзані дітлахи.
Вони цікавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крім Лесі і Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова.
Ліворуч будиночків рідше. Вузенькі клапті городів, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається річка. Вона кидається з боку на бік, ніби шукає вигіднішого місця, але всюди натикається на загату і, вируючи, сердито тікає далі.
— Яка це річка, тату? — цікавиться Леся.
— Не знає... Стир! — поспішив відповісти Михайлик. — Правда ж, тату?
Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок:
— А он там — старе місто, бачите? Там і будемо жити.
Діти уважніше придивляються до того місця. Воно здається острівцем, утвореним дугастим заворотом ріки і каналом. Здалеку це нагадує лук.
У центрі вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, біліють крізь густе плетиво каштанів кам'яні стіни собору.