— Славно, бачу, працюєте, — мовила Леся, — а я... а мені, мабуть, не судилося...
— Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся і — до роботи. А стане її всім... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу вам, вірш! Його часто цитують на зібраннях, а деякі оратори так і закінчують свої виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
— Не перехвалюйте, Сергію Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналія Дмитровича, тоді — пам'ятаєте? — на сході, де ми познайомились.
— Пригадую, — пожвавішав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. — А я щось не чув у нього таких слів.
— Ну, не такі точнісінько.
— То інша річ. Знаєте, цю поезію добре було б перекласти по-російськи... "Вставай, кто живой..."
— Далі? — засміялася Леся. — Читайте далі. Мержинський задумався на мить.
— Ні, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
— А ви мене втішаєте: одужуйте, приїжджайте... І що з того? З моїм смутком хіба що на цвинтар, щоб не морочити голови ні собі, ні людям.
— Не сподівався я, що ви така вразлива. А хіба ваші поезії, ваше слово не служать загальній справі?
— Та знаю, знаю. І не од вас першого чую. Але як подумаю, скільки вже тих мук перенесено і скільки ще попереду, — жити не хочеться.
— Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
— Облишмо краще цю тему... Я зараз. — Вона вийшла і незабаром повернулася.
— Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кілька номерів. Правда, на гектографі, малого формату, але все-таки газета. "Вперед".
— Отут, можливо, я б таки справді стала в пригоді.
— Так воно й передбачається. Будете першим її літературним працівником. — Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. — А там, як матимемо справжню друкарню і газета стане солідною, вестимете питання, скажімо, літератури, публіцистики.
— Гаразд, Сергію Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихі води — з охотою помагатиму. Тільки публіцист з мене абиякий. Та й теоретик нікудишній. Простудіювала оце половину першого тому "Капіталу" — Тучапський дав мені перед від'їздом — і, знаєте, чим далі читаю, тим більше зостається для мене незрозумілого. Що ви на це скажете?
— Скажу, що ви надто поспішаєте з висновками, не прочитавши книги. Адже це не белетристика.
— Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви приїхали?
— З тиждень тому. А зупинився в Сергія Васильовича Стаханова.
— В завідувача народною бібліотекою?
— Еге ж. Він і допоміг мені знайти вас. Ви ж, здається, активний читач його бібліотеки?
— Так-так!.. То-то він і розпитувався в мене... Отже, він теж...
— Це свій чоловік, надійний. І знаєте, об чім я вас одразу ж, щоб не забути, проситиму? Треба допомогти бібліотеці придбати хоч один-два примірники "Кобзаря". В них немає жодного. Як це зробити — подумайте. Спишіться, з ким необхідно, попросіть, щоб прислали або краще передали.
— Гадаю, що зроблю те без особливих труднощів. В Одесі живе наш добрий приятель бібліограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дістати.
— Ото й напишіть йому і неодмінно познайомте листовно з Сергієм Васильовичем... Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я із своїм здоров'ям?" А такі люди, як Комаров, нам конче потрібні. Ви розумієте? З Болгарії, з Женеви література йде до Львова, Одеси, а звідти недалеко Донбас, Катеринослав... Уявляєте, як це зручно?
В кімнаті стемніло, і Леся засвітила лампу. За чаєм Мержинський розповів їй ще чимало цікавого. Раніше він чомусь здавався їй мовчазним, а тут — чи вплив моря, чи щось інше спричинилось до цього — виявився гарним співрозмовником, Леся навіть пошкодувала, що раніше, в Києві, не запізналася з ним ближче.
Погостювали та й поїхали собі Михайло з Шурою, Ганна Іванівна, і Леся знову залишилася сама. Доробляла розпочату ще в Колодяжнім "Блакитну троянду", писала нові поезії, читала.
Читала й читала "Капітал", "Кримські легенди", "Новое слово" — журнал, в котрім привертали її увагу філософські трактати Володимира Ульянова та Георгія Плеханова, переклала Гете і Байрона... А поза тим — щирі бесіди, товариські розмови. А друзів у неї побільшало. Крім Сергія Костянтиновича-—той же Стаханов, Руденко, молодий і здібний лікар Дерижанов з дружиною. Можливо, він таки має рацію, цей Дерижанов. Може, справді хоч на кілька літ позбавити себе отого шарваркового життя, тієї біганини, нескінченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто задля експерименту тратити дорогий час? Не так, здається, багато лишається до кінця, щоб на кілька літ поставити себе поза громадським життям, боротьбою. Ні, на це вона не піде. Не тихе життя її покликання, а стихія, ота вільна, незборима, лагідна при сонці і грізна в бурю.
Такі думки обсідали Лесю не вперше. І закінчувалися вони подібними ж висновками. Проте останнім часом, — певне, під впливом материних (та й не тільки її!) листів, у котрих тільки й новин, що арешти та обшуки в Києві, — знову й знову поверталась до них, ніби звіряла з часом вірність своїх почуттів і переконань.
Це помітив Сергій Костянтинович. Якось він запитав:
— Чи ви завжди, Лесю, в такій глибокій задумі? Відколи знаю вас — іншою ще не бачив.
Що могла сказати йому? Що в її житті так мало радісного, що сушить її безправність рідного люду? Чи, може, про особисту недолю? Ні. Бо й сам він живе тими ж болями. Як треба йому відпочити, полікуватися, а от не сидить, не терпиться йому — вже їде. Побув якийсь місяць і їде. А там знову чекають його холодні безсонні ночі, недоїдання і праця. Тяжка, виснажлива праця підпільника. І нічого не вдієш. Хтось має жертвувати собою в ім'я майбутнього, хтось же повинен жаром серця свого розпалювати полум'я боротьби...
Їде. Він уже їде. Сьогодні востаннє сидітимуть вони біля моря, слухатимуть зітхання прибою, дивитимуться, як падають зорі. О вечоре ніжний, о зоре вечірня! Скажіть йому, любі, шепніть йому стиха. Яка лагідна його щира розмовонька, який милий погляд очей... Про все, все розкажіть. І як завмирає її серце при ньому, і як бачить його уві сні неспокійної ночі, і як шепоче на самоті його ім'я... Чуеш-бо, вечоре, чуєш, зіронько?