— Хоч би ж були листом сповістили, чи як! Вийшли б зустріти, а то... Куди ж воно годиться? — докоряла Ольга Федорівна гостям.
— Нічого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його краще податися? Знов у Німеччину чи у Відень? — І Ольга Петрівна почала розповідати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так несправедливо з ними обійшлася.
— Та годі-бо тобі, мамо, — перепинила її Леся.
— От-от! — підхопив Іван Якович. — А хвора, бачу, і вусом не веде.
— Звикла вже, — мовила Ольга Петрівна.
— Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся має Петро Антонович? Усе ще воює за правду?
— Ет, воювання його, — махнула рукою Ольга Петрівна, викладаючи гостинці. — 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив своє здоров'я.
— От і неправда, мамочко, — втрутилася Леся. — Коли б усі робили, як тато, то й лиха було б менше.
— Еге, в Петра Антоновича, бачу, надійний захисник. — Іван Якович підійшов до Лесі і з якоюсь особливою цікавістю подивився на неї.
— Лихо мені з ними! — скаржилась Ольга Петрівна. — Вірите, не можна нічого сказати супроти: як візьмуться обоє, то хоч тікай.
Леся почервоніла під пильним Франковим поглядом і, сором'язливо опустивши очі, вела далі:
— Коли всі будуть клопотатися тільки власними болями — кінця цьому лихоліттю і не чекати.
Іван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого вуса.
— Здається мені, Ольго Петрівно, що ваш брат, а мій добрий приятель Михайло Петрович Драгоманов помиляється: Леся таки знає життя. Що не кажіть, а знає.
— Та не хваліть ви її, — завважила Ольга Петрівна. — А то ще загордиться.
— Сказати правду про людину — підтримати її, — мовив на те Іван Якович.
— І що ти за господар, Іване? — обізвалась дружина. — Люди з дороги, промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
— Маєш рацію, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдію? З розумними людьми рідко доводиться стрічатися... А сісти нам недовго. Подавай скорше на стіл.
Ольга Федорівна постелила настільника, поставила самовар. Франко допомагав їй, жартував, хоча в погляді його більше було задуми. Він приніс із кухоньки майстерно вирізьблену з дерева хлібницю і обережно, щоб не впустити жодної кришечки, почав краяти хліб.
— Прошу, сідайте, частуйтеся, — запросила господиня.
— А чим частуватися? — перепитав Іван Якович. — Що то за частування без чарки? — Він вийшов на кухню і незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою в руках. — Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на меду. — Він налив потрошку, сів біля Ольги Петрівни. — За нашу стрічу і за ваше, Лесю, здоровля.
Та не встигли випити, як у коридорі зашаруділо.
— Кого там біг післав? Пождемо. Двері широко розчинилися, і до кімнати зайшов бородатий чоловік.
— Я так і знав, що це Михайла нечистий несе, — мовив Іван Якович. — Ну й щасливий же ти, Михайле: навіть чарка без тебе не п'ється... Проходь швидше, в нас гості.
Михайло мовчки роздягся, повісив пальто і велику хутряну шапку — видно, він часто бував у цій господі.
— Добривечір, — вклонився чемно. — Пані Ольга! — здивовано розвів руками. — Якими вітрами? В таку негоду...
— Він у нас, — Франко показав на гостя, — щоби ви знали, мерзляк, — і додав, звертаючись до Михайла: — А поглянь лише, хто з Ольгою Петрівною!
Гість, помітивши за столом дівчину, запитав:
— Ваша?
— Атож.
— Тоді — Леся... вгадав? — І сам поспішив відповісти: — Ну, звісйо, вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, біляве личко — одразу видно Косачів рід. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. — Він підійшов, поцілував Лесі руку, від чого та зашарілася.
— Це, Лесю, і е той самий Михайло Павлик, — пояснив Франко, — котрий так захопився вашими віршами, що скоро зведе нанівець усіх інших поетів.
— Ай справді! Чого варте оте сюсюкання деяких, навіть мужчин? — озвався Павлик. — А це ж сила! Послухайте:
За правду, браття, єднаймось щиро.
Єдиний маєм правий шлях,
Єдину, браття, всі маєм віру,
Єдине серце у грудях.
Покажіть-но мені, в кого з сучасних авторів е такі рядки! — Павлик переможно подивився на присутніх. — Мовчите? Тож-бо.
— Я ж казав, — засміявся Франко. Павлик присів на вільний біля Лесі стілець, охоче підсунув до себе чашку з чаєм.
— О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
— Спасибі, Ольга Петрівна привезли, — відповіла Франкова.
— Не вірте їм, Михайле Івановичу, — поправила Ольга Петрівна. — Моє тільки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влітку — що тої малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полінуєшся — на всю зиму вистачить.
— Приїздіть до нас уліті, побачите, — підтримала матір Леся.
— А й справді, — звернувся до дружини Франко. — Поїдемо, Ольго. Відпочинеш на лоні природи... І я трохи одійду од щоденного клопоту.
— Тобі вже одразу і їхати, — докірливо мовила Ольга Федорівна. — Час уже своє що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. — Голос Ольги Федорівни затремтів, і Леся тільки тепер згадала, як скаржився в своїх листах Іван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як її нервовість шкодить йому в роботі. А Ольга Федорівна враз уся загорілася, в очах заблищали сльози, в руках дрібно затремтіло блюдце.
Пробули довгенько. Приємно було сидіти у теплій кімнатці. Зрештою Ольга Петрівна встала, подякувала за гостинність.
— Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до міста, — звернулася до дочки. — Дещо треба докупити в дорогу.
— Заждіть, і я з вами, — обізвалась Ольга Федорівна.
— Авжеж, чому б тобі не прогулятися? — підтримав Франко.
Жінки хутко зібралися і вийшли.
Леся відчула себе якось незручно в чужій кімнаті. Вона підійшла до шафи, але взяти звідти нічого не наважилася. На письмовому столі аркуші паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, — подумала Леся. — От би заглянути туди хоч одним оком". На середині столу лежало кілька аркушів, списаних, видно, недавно, перед їхнім приходом. Твердий, нерозбірливий почерк. "А закреслень зовсім мало, — відзначила Леся. — Не те що в мене".
— Підглядаєте? — перервав її роздумування Іван Якович. Він і Павлик виходили за жінками і саме нагодилися.
Леся ствердно кивнула.
— Хочу зрозуміти вашу манеру, ваш стиль.