— Гадаю, —Євецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всі "за" і "проти", щоб і тут його відповідь сподобалася генералу, — гадаю... досить обмежитися... попередженням. — Він глянув на генерала і, не помітивши на його лиці ні схвалення, ні заперечення, сміливіше (коли вже в них така конфіденційна розмова — чом не козирнути своєю винахідливістю?) вів далі: — Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо неї шуму. Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
"Ні, він таки насобачився, цей Євецький. Даремно я його раніше недооцінював. Обдумав усе до дрібниць... Нічого не скажеш".
Проте, щоб усе-таки показати свою зверхність, Новицький мовив:
— Знов ліберальничаєш, підполковнику? Дивись...
— Гадаю, не промахнуся, пане генерал, — виструнчився офіцер, відчуваючи, що розмова закінчилася і йому належить іти.
— Гляди, не передоручай нікому, сам веди діло.
— Слухаюсь!
Євецький крутнувся на місці і прошмигнув у двері, а Новицький знову підступив до вікна.
"З кожним роком важче і важче стає боротися. Організовуються гуртки, народжуються якісь партії, на бік люмпенів стають студенти... Хто б подумав? І навіть дворянські синки та дочки. Хоч би ці Косачі. Чого їм?.. Ні, таки слабо ще притискуємо крамолу, панькаємося, замість того щоб гарячим залізом випікати цю заразу. А Євецький пропонує обмежитись попередженням. Пропонує, сто болячок йому в печінку, і доводиться згоджуватися. Бо й самому ж невигідно: коли багато репресій — значить, багато й неблагонадійних. Погано, скажуть, працюєш... Ще, чого доброго, запропонують відставку...
А часи, видно, надходять безрадісні. В Петербурзі страйки, в Москві — так само, у себе тільки й дивись, щоб не підсунули чогось такого, від чого потім і кісток не збереш. Як було з Дрентельном... Ні, Сибір, каторга по них плаче.
Невеселі думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярії Драгомирова. "Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки", — збираючись, невдоволено думав шеф київської жандармерії.
Євецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачівною бажаних результатів не дасть, лише розпалить їхні почуття, тому обрав за краще поговорити з матір'ю.
Ольгу Петрівну було розшукано в редакції журналу "Киевская старина", де вона разом з іншими членами редколегії працювала над першим українсько-російським словником. Безвусий унтер, який сповістив її про виклик до канцелярії генерала Новицького, не став чекати, поки пані збереться, щоб супроводити її, а, хвацьке відкозирявши, пішов. Проте, виходячи з приміщення, Ольга Петрівна помітила його — унтер, ніби прогулюючись, походжав по алейці бульвару і нетерпляче поглядав на двері. Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме піде спочатку Косачева, з ким розмовлятиме.
Ольга Петрівна вдала, що не помітила його, розкрила парасольку — саме почав накрапати дрібненький дощик — і, дочекавшись візника, поїхала в напрямку Думського майдану.
Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику і так і не змогла напевне їх визначити, хоч у думках вертілася і Михайлова справа, і, чого в світі не трапляється, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
Євецький зустрів Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись, запропонував сісти.
— Я прошу пані вибачити за турботу, — він зробив невелику паузу, спостерігаючи, як реагуватимуть на його слова, і продовжував тим же повільним тоном, від якого Ольгу Петрівну, пряму і відверту в розмовах, аж нудило: — Служба, нічого не вдієш! — Він розвів руками, ступив кілька кроків.
— Прошу вас, — не витримала-таки Ольга Петрівна, — прошу вас пояснити, у чім річ?
Євецький усміхнувся одними лише очима і перейшов до справи:
— Гаразд... Нам стало відомо, пані Косачева, що ваш син, Михайло Косач, студент університету святого Володимира...
Її здогадка таки була правильна, їм усе відомо. Оті червоні необачні слова молодості дійшли до їхніх вух.
— ...був одним з організаторів вечора збору коштів, — закінчив Євецький.
Ольга Петрівна нервово відкрила замшевий ридикюльчик, дістала хусточку і витерла спітнілі долоні.
Вони в неї завжди пітніли, як тільки починала хвилюватися.
— І що ж ви бачите в цьому протизаконного? — запитала в жандарма.
— Але ж, вельмишановна пані, вечір було заборонено... До того ж е підозра, що саме ваш син — слово честі, мені просто не віриться! — був учасником негідного вчинку щодо особи самого ректора.
— Ну, пане підполковник, — образилась Ольга Петрівна, — за все, що вам здається або може здаватися, ні я, ні мої діти відповідати не збираємось. У тому, що Михайло був того самого дня серед своїх друзів, нема нічого поганого.
— Ну, а коли не тільки син? — глянув спідлоба Євецький.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотів повідомити пані, оскільки вона, видно, не знає, що в університетських заворушеннях брала участь і її донька... — Він висунув шухляду, глянув, очевидно, на захований там од стороннього ока папірець... — Лариса Косач.
— Дякую. Але моя дочка, хай буде відомо панові, тяжко хвора. Вона майже нікуди не виходить.
— О! Не турбуйтеся, пані, — і в голосі Євецького почулися нотки іронії, — нам відомо і це. Але того дня вашій доньці, бачте, полегшало і вона таки була біля університету. Зрештою, нам відомо також, — голос у Євецького потвердішав, — що у вашій квартирі часто збирається гурток, який іменує себе "Плеядою" і який переховує нелегальну літературу.
Так он які справи! Живе людина, радіє, сумує, а того й не відає, що хтось ревно стежить за кожним її кроком, ніби на клубок намотує всі її вчинки, щоб потім вивернути отак і копирсатися в них...
Леся, її кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що він скаже?
Думки блискавично спалахували в голові, від них Ольгу Петрівну кинуло в жар. Що діяти? Мов чайка, над гніздом якої закружляв яструб, Ольга Петрівна шукала засобів, щоб відгородити дітей од лиха.
Євецький, помітивши її хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще зомліє і доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи і заспокоїлась.
— От що, пане слідчий, — вирішила й вона піти напролом, — моїм дітям ніхто не заборонив мати друзів, зустрічатися з ними, гуляти... І навіть побіля університету. А в тому, що в місті непорядки, не їхня і не моя вина.