Підійшли до дверей, Леся навіть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нічого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за ці ось ручки він брався, надавало будинкові якоїсь принадності.
— Може, й нас надихне на щось путнє, — жартувала Леся.
— В тебе й так гарні вірші, — зауважила Маргарита. — Тато кажуть, що твої поезії навіть Франко похвалив.
Леся раптом уявила собі, як це Михайло Федорович, пристрасний бібліограф і бібліофіл, вчитується у Франкові слова про неї, і їй стало якось не по собі.
— То, Маргарито, Іван Якович авансом, насправді ж муза моя ще надто слаба й безпомічна.
— Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки.
— Мені зостається тільки подякувати тобі, посестро, за добре слово й прихильність.
— От і гаразд, Лесю, дорожи цією прихильністю, вона завжди щира.
— Ох, коли б ти тільки знала... — Леся зітхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво паркової огорожі, бо в стегні щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемніло в очах.
— Що з тобою, Лесю? — злякалася Маргарита.
— Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд.
— От бачиш, відпустила візника...
Та за кілька хвилин Леся знову була така ж балакуча, ніби нічого й не трапилось.
Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранітному постаменті бронзовіла постать засновника міста графа Ріщельє.
Широкими сходами спустилися до порту. Між штабелями ящиків, дощок, горами вугілля, мов сновиди, снували робітники.
— Яка різка одміна, — зауважила Леся. — І так, заміть собі, Маргарито, скрізь: одні п'яніють від багатства і шаленіють од неробства, а інші теж п'яніють, тільки від утоми та безсоння.
Зійшли аж на край набережної. Зеленаві брудні хвилі колихали на собі різні покидьки, лизали обсмолені палі, ніби намагалися перегризти їх і пробитись до міста. Неподалік погойдувалось велетенське — певне, не наське, як сказала Маргарита, — судно, а з берега, де на колії стояли ряди червоно-бурих вагонів, зігнуті, мов надломлені, постаті вантажили в його трюми лантухи.
— Напевне, хліб, — показала очима Леся. — От уже справді зрадлива доля — вантажити тисячі пудів пшениці, а самому бути голодному. Де ж тоді правда? В небі високо чи, може, отут, у морській глибині, шукати її?
Лесин настрій, певне, передався Маргариті, бо вона стояла задумана, мовчазна.
— Вечірні вогні... мерехтливі, манливі, — мрійно мовила Лбся. — Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка різали темряву ночі і світили людям до волі шлях.
Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досі рисам її вдачі.
...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цінителем старовини. В побуті, у поведінці він ретельно дотримувався давніх українських звичаїв, що нерідко викликало в декого з його знайомих неабиякий подив: як так легковажно людина ризикує своїм становищем?
Однак Михайло Федорович не зважав на ці в одному випадку — поради, в іншому — натяки на можливий гнів з боку царських чиновників і робив, як підказувало сумління. В сім'ї Комарових розмовляли тільки по-українськи, одягалися теж. А сам Михайло Федорович одпустив пишні вуса і не без гордощів хвацько підкручував їх. Весь свій вільний час — працював Михайло Федорович нотарем — він оддавав вишукуванню та збиранню рідкісних українських видань і бібліографічних даних про письменників. Одна з кімнат його помешкання була заставлена шафами та полицями, на яких акуратно стояли найрізноманітніші видання світових і своїх, як їх називав господар, російських та українських авторів.
Про закоханість Михайла Федоровича в друковане слово знали всі. І, коли хтось хотів піддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом. Досить було Комарову довідатись про адресу якогось старого книголюба, котрий через бідність або ж перед смертю спродував своє багатство, як він нетерпляче ждав кінця роботи і, навіть не заходячи додому, мчав розшукувати потрібну квартиру. Траплялося, що їхати доводилося аж на Пересип чи Молдаванку, проте й це не зупиняло завзятого бібліографа. В такі дні Михайло Федорович повертався пізно, втомлений, але веселий. Переступивши поріг, гукав:
— Ганю! А що я сьогодні дістав?!
— Та вже ж! Знову якесь "Житіє". В іншої дістав би ти качалкою межи плечі, — відказувала в тон йому Ганна Петрівна. — В людей і чоловіки як чоловіки, про сім'ю дбають, а це — волоцюга, та й годі...
— Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, — жартував Михайло Федорович, від чого дружина розпалювалася ще більше. Тоді, поцілувавши її, Михайло Федорович зникав у своєму кабінеті, розкладав на столі принесене і починав милуватися ним.
Проте й тоді Ганна Петрівна не давала йому спокою: то заглядала у двері, ніби їй чогось бракувало, то щось перепитувала — аж поки чоловік, розсердившись, не залишав свого заняття і не виходив до вітальні.
— Що, вже натішився? — знову бралася за своє дружина.
— Ну й ну, жінко, ти гірше реп'яха.
Справа, зрештою, набирала жартівливого повороту, бо жили Комарови у злагоді, любили одне одного.
Так було й сьогодні. Леся і Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скінчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халаті —єдине, що він дозволив собі всупереч правилам, — сидів з меншими дітьми за столом і смачно посьорбував чай. Ганна Петрівна поралася біля посуду.
Коли дівчата ввійшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, таємниче їм підморгнув. Маргарита, якій був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чім річ, а Леся ніяково усміхнулася, не знаючи, що їй у такому випадку робити.
— Тато дістали для нас щось цікаве, — шепнула їй Маргарита і хотіла було зайти до кабінету.
— Е, ні, — зупинив її батько. — Сідайте, вечеряйте, а тоді й покажу.
Коли дівчата поїли і взялися за чай, Михайло Федорович сказав:
— Тепер можна. Мати, а прибери-но зі столу та зітри, щоб ніде ні краплини.
— Ми самі, — кинулися малі. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посередині променистим сонцем.
— Отак-так, — задоволене потер долоні господар. Він зник у кабінеті і за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками.
— Маєте! — поклав серед столу. Це були твори Шевченка.