Леся здригнулась і зупинилася. Колодяжного не було видно, гінкі тополі ледь бовваніли в місячному світлі... "Може, вернутись?.." — спало на думку. "Як, не побачивши мавки?" — заперечував інший голос. Кому він належав — не знала, лише відчувала в собі якусь роздвоєність. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а інша зупиняла її.
Перемогла все ж таки перша. Підкоряючись їй, Леся перехрестилася і сторожко ввійшла в ліс. Кісники їй розмаялись, чіплялись за гілки, та дівчинка цього не відчувала, пробиралась від стовбура до стовбура... Нарешті перед нею відкрилося невеличке лісове озерце із тихим плесом. Блищало воно — спокійне, сонне. Могутні дуби, що росли біля нього, мовчки милувались своєю вродою. "Отут і ждатиму, — вирішила Леся й щільно притулилась до дерева. — Вони найбільше люблять купатися в місячні ночі".
...Чекала, а нічого не бачила. Понуро стояли в задумі дуби, кричало, наганяючи страх, нічне птастві, і хоч би тобі на сміх що привиділось. "Видно, погане я місце вибрала: близько до села й до узлісся. Зайти б далі, та заблудити можна", — міркувала Леся. Щеміли пожалені кропивою ноги, липла до тіла мокра спідничка, хотілось присісти, зігрітися... "А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бігають, кличуть, — снували думки. — Та де там! Вони собі сплять... Але чому ж нічого немає? Чи то ніч така видалась, чи що інше?"
Затихла молодь на вигоні. Заспівали перші півні. Леся постояла трохи, все ще сподіваючись побачити мавку, а потім нехотя, оглядаючись на озерце, пішла назад.
Коли виходила з лісу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестіло в бур'янах, залопотіло. Заклякла на місці, а потім, отямившись, щодуху кинулась додому.
XII
Швидко минали дні. Леся нікому не розповідала про свої нічні пригоди, тільки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зріст, з гарним округлим лицем і довгими косами, що хвильками спадають на плечі, на груди... Одяг мала прозорий, крізь який просвічувало утле тіло... То купалась безгучно в прозорім лісовім потічку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вітах, то легко, немов на крилах, бігала горами й долами, аж розвівався їй одяг, рвала квіти і заквітчувалася ними...
Як жаль, що нема фортепіано! Поклала б усе це на музику, грала б і грала — безперестанку... Музика завжди повертає бадьорість. Та й не лише тому. Скільки тут чудових мелодій! Вони бринять у серденьку голосними солов'їними переспівами, срібними жайворонковими дзвіночками.
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька...
Одну за одною відкладала у пам'яті, берегла пісні, як найкоштовніший скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", — спав на думку недавній лист від Драгоманова.
Випросила кілька аркушів паперу, зшила його і занотувала всі, що знала, пісні. Ще й Михайлик додав трохи.
Це було куди кориснішим від щоденної біганини. Мама — й то похвалила! Навіть попросила змальовувати для неї найцікавіші узори, що не так уже й важко;
Варка, Йосипа Пирогового, знає, у кого в селі найкращі рушцики.
Ну й бідова та Варка! Тоненька, пожовкла від пропасниці" а метка, мов козеня. Щлий день вертілася б дзигою, і ноги їй не болять. І на город — по бур'ян для кроликів, і до сажалки — по ряску для качок, і на гойдалку — скрізь устигав. Коли б не оте мале на її шиї — хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, і дивися, щоб піску в рот не гребло... Морока, та й годі! Вже скільки Леся просила Федоську, Варчину матір, частіше відпускати її гуляти, — де там! Слухати навіть не хоче. "Вам, — каже, — панно, вільно гулєти, бо є за ким. А Варці, коб ви те знали, вже зароблєти пора. Дівка... Хто на неї приробить? Нехтолиця отой проклє-тий, п'єниця невсипущий?" Це вона про чоловіка так, про Йосипа" Варчиного батька... Шкода його. "Слабий", — каже Варка. А люди подейкують, нібито жінка звела так, аби не пив та не длявся без діла... Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловіка неподобними словами, ще й проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитів!.. Ось я тобі!"
Чим би його допомогти Варці? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублів кілька набралося. Коли не все, то половину можна було б віддати. На новорічні подарунки ще збереться, а Варці на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на її вбрання та допитувалася, почім купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони під вербами біля кадуба сиділи й читали. Слухала-слухала і раптом: "А дай-но, Лесю, я поміряю твою спідничку".
Бідна вона.
...Од мрійних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалі селянські, пісні про зрадливую долю — і щось нило всередині, у грудях.
Гей, та виріс я в наймах, в неволі,
Та не знав я долі ніколи.
Та гей... —
співали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спів тужив над селом, тягарем осідав на серці.
Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою і сіла в дворі на колодах. Сутеніло. Кілька разів прибігала Ліля, кликала вечеряти, поки й собі не вмостилася біля сестри. Віддалилася й стихла пісня, і тоді виразнішим став скрип журавля над колодязем, брязкання відер, мекання овець на оборах.
Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк.
— Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка.
— Ти, холеро, ще й плакати? — надривалась Федоська. — На ж тобі, на... а щоб знала.
Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата — через двір). Федоська тримала дочку за руку і, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником.
Дівчина звивалась з болю, намагалась обняти матір за ноги, а та ще дужче злилася.
— Оце тобі не слухатись... Ось тобі гулєннє.
Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю.
— Не бийте її!.. То я підмовила... Не бийте! Жінка завагалась і випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обійми, цілувала і мало сама не
плакала.
— Ходімо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш...
— А то чого вона має по чужих хатах длєтись? — знов обізвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготові рушника, хоч на лиці і в очах її помітний був розпач.