Коли діти зайшли, з печі злізла і привіталася до них молода жінка. Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-під очіпка, і заходилася біля гостей.
— Роздягайтеся, дітки, скоріше нагрієтесь, — припрошувала. — До Луцька чи звідти їдете?
— До міста, — сказав Михайлик і перший почав скидати кожуха.
— От молодчина! — похвалила його жінка. — Давай його лишень сюди. А ви, панночки, чом стоїте? — Вона підійшла до дівчаток і стала допомагати їм роздягатися.
Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з сіней і поставила відро з водою, запалила нову скалку і, важко дихаючи, прошкандибала до полу, сіла.
— Чиї ж ви будете? — спитала, дивлячись одразу на всіх. — Косачеві? А вечерять вже похотіли?
Малі не наважувалися відповісти. В дорозі про це забулося, — та й чи до їжі було там! — а тепер, звісно, не вадило б. Одначе як його тут їсти? Шч, півтемрява, душне повітря.
— Ось я зараз наллю молочка... та з хлібом... — подалася стара до мисника.
— Вони його їстимуть? — втрутилась молодиця. — Аби ото тільки морочитись.
— А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сідайте, дітки. — Старенька поставила кілька череп'яних кухлів з молоком, поклала окрайчик хліба. — Не соромтесь... Голод не свій брат.
Михайлик почав було відмовлятися, але стара й слухати не хотіла.
— Сідайте, не гордуйте, — припрошувала, а потім взяла дівчаток за руки і підвела до столу. Малі, спідлоба зиркаючи одне на одного, полізли на лаву.
— Ви вже й гостюєте! — мовив, нагодившись, Кароль. — Хуткі! А я ось теж дещо прихопив. — Він дістав із торбинки й поклав на стіл шинку, окраєць промерзлого й тому крихкого хліба, надрізане кільце ковбаси. Був у доброму гуморі, мов господар, що скінчив якусь нагальну роботу. — Коб це ще чарочку, то й горе б забулося, — потер набряклі від холоду руки.
— Горе — море, чаркою, сину, не заллєш, — сказала на те бабуся. — Ти ліпше сідай, пригощайся, чим бог послав, та діток нагодуй, а то якісь вони у вас вельми прохані.
— Зморилися... Ну, не гайте часу, — звернувся Кароль до малих, — беріть, хто що бачить. Перше з'їжте ковбаски, а молочком зап'єте... Сідайте й ви з нами, — запросив жінок.
— Вечеряйте на здоров'я, — одказала стара, — та вибачайте, що хата має, тим і приймає. Але тут уже встряли в розмову діти.
— Бабуню, та йдіть же, — припрошував Михайлик. — І ви, тьотю.
— Сідайте, сідайте, — прохали дівчатка, — ось тут, коло нас. — І посунулись, даючи місце.
— Малих не послухати — гріх, — резонно зауважив Кароль.
— Авжеж, — згодилась стара. — Підемо, Килино. Жінки примостились край столу, взяли по шматочку шинки.
— Гарна їда, та не на мої зуби, — мовила скрушно бабуся.
— В городі он панам нові вставляють, — сказав Кароль.
— Панам усе можна... Вони багаті. А в нас багатства того — як у жаби пір'я. Корівка їдна на хазяйстві, та й ту, видно, за податки потягнуть. Боргами так обросли, що далі вже нікуди. Зборщик то перше кожного божого дня сікався, а це вже й не навідується. Подейкують, скоро все прийдуть описувати.
Леся жадібно ловила кожне бабусине слово, забувши недавні дорожні страхи і втому. А старенька лила-виливала свій жаль, мов спорожняла од нього наболіле серце.
— ...Гадалося — самі того щастя не виділи, то, може, хоч дітям прийдеться... А воно десь уже на роду так написано: не вийти бідному з біди, як каменю з води.
— Без господаря жиєте чи поїхав куди? — запитав у молодиці Кароль. Та зашарілась, ніби провинилася чим, глянула на свекруху.
— Поїхав, — сказала якось непевно.
— Еге ж, — зітхнула важко бабуся, — на заробітки подався та й занапастив свою душу. — Вона змахнула сльозу, що ніколи, мабуть, не висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою і мовила: — Зачинили синка мого, в тюрму посадили.
— Отакої! — від подиву навіть перестав жувати Кароль.
— Завіщо ж його в тюрму? — не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А дівчатка аж принишкли обидві.
— Тож і я питаю: за що? А піди добийся правди. У волості кажуть: розбійник твій син, супроти власті пішов... Хто його відає, мов й сказав що невгодне, серце ж не камінь, — розвела розпачливо руками, як підбита чайка крильми, нахилила сиву голову до столу.
— Нічого, якось перебудете... Вернеться він, — розважливо мовив Кароль.
— Доки-сонце зійде... Малих он двійко, я вже нездужаю, хорую часто. Що вона з ними вдіє? — Глянула на невістку.
— Та чого ви, мамо?.. — втішала молодиця. — Живемо, слава богу, незгірше людей.
Стара на те тільки похитувала головою. Пізня вечеря скінчилася. Килина почала готувати постіль, ладнаючи її з ряденець та свиток, а бабуся прибирала зі столу. Малі все ще були під враженням розмови і з цікавістю мовчки стежили за жінками.
— Де ж вас покласти? — звернулась до Кароля Килина.
— Про мене. Я де приткнусь, там і спатиму. Ляжу отутечки на лаві, бо доведеться до коней уставати, то щоб не будити нікого.
— Змерзнете...
— А ти кожуха підстели, тепліше буде, — порадила стара.
— Справді! — зраділа невістка. — Я й не здумала. — Вона приставила до лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки і розстелила напівоблізлого кожуха, поклала подушку. — Лягайте... Чи, може, ще що покласти?
— Та гаразд, досить... Дякую, не клопочіться. Мені не звикати... Як там малі? Михайлику, як вам? — Кароль підійшов до полу, де покотом уже лежали діти. — Мама й не догадується, як ми сьогодні ночуємо.
— А вони вже далеко, мабуть, — засинаючи, мовила Леся.
— Далеко... Либонь, до Львова добираються. Ну, спіть собі, спіть. Я ще до коней вийду.
Рипнули хатні двері, стиха мукнула в сінях корова... Десь хтось розмовляв... Усе це швидко розпливалося і зрештою пропало зовсім у солодкому мороці.
...Дівчатка прокинулись од чиїхось легеньких дотиків. Михайлика вже не було. Поруч сиділа розпатлана дівчинка і бавилась їхніми кісничками.
— Оленко, ось я тобі... Тікай-но звідти, — сварилась мати. Мала на хвилинку смирніла, а потім, коли мати кудись одверталася чи виходила, знову бралася за своє. Улучивши зручний момент, Леся схопила дівчинку за РУку.
— А що, пустухо, піймалася? Мала враз похмурніла, сіпнула руку, намагаючись вирватись.