— Мартинов! Заведи у відділення... Та дивись мені! Над Києвом меркли зорі, густішала передранкова темінь.
Либідське поліційне відділення було забите вщерть. У кімнатці для реєстрування арештованих найрізноманітніший люд.
Ларису Петрівну і Лілю помістили в більшменш чисту, хоч і вогку камеру з невеличким загратованим віконцем угорі. Камера слабо освітлювалася, тому одразу розгледіти в'язнів не вдалося. Відчувалося лише, що їх тут повно; одні лежали просто долі, інші сиділи, згорбившись, попід стінами. Сестер пропустили, дали їм місце.
— Сідайте, — запросив чийсь ніби знайомий голос. — Там ще багато?
Лариса Петрівна придивилася.
— Борисе Дмитровичу! І ви тут?
— Як бачите, — сказав Грінченко й закашлявся. — От уже несподівана зустріч, правда? — мовив перегодя.
— За віщо ж вас?
— Прийшли, перевернули все догори дном, забрали — і все. Допитайся в них — за віщо. — Він був у приношеній смушевій шапці, довгім пальті. Тьмяне світло ще більше підкреслювало його загострений ніс, запалі очі: Грінченко вже кілька років хворів на сухоти. — Зрештою, це мене ніскільки не дивує, — додав. — Зараз вони, — кивнув на двері, — самі себе бояться.
— Істинно, по маніфесту: мертвим — свободу, живих — під арешт, — додала Леся.
— Однак тихіше, ми не одні, — застерегла Ліля.
— Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволі, — сказала Лариса Петрівна.
— Волів би я триматися подалі від цієї науки, — не-вдоволено мовив Грінченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.
— Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, — пораяла Ліля. — І помовчіть — тут вогко, холодно.
— У мене вже ноги заклякли. З самого вечора ні сісти, ні прилягти... — Грінченко підняв коміра, прихиливсь до стіни.
Арештанти більше мовчали. Кожен тривожився своїм. Тільки Ларису Петрівну охопила якась холодна байдужість. Хоча ні — її серце виповнила затамована гордість. Адже, виходить, її робота, робота літератора, теж рискована; отже, за неї теж терплять і навіть гинуть, як загинув ще молодий Павло Грабовський...
Це було відкриття, зроблене з примусу.
Лариса Петрівна відчула в собі хвилю радості — вона затамувала добре відомий їй неврастенічний біль у потилиці та між лопатками, біль життєвої втоми.
У камеру пробився запізнілий несміливий ранок. Пучок слабого світла кинув сірі плями на бліді лиця в'язнів" на брудну цементну долівку. Люди заворушилися, запозіхали, дехто з курців закурив, але зразу ж, зваживши на протести, погасив цигарку.
Куті залізом двері гаркнули важким засувом, прочинилися.
— Грінченко! — гукнув черговий. — Передача.
— Хто там?.. Хто приніс? — зраділо запитав Борис Дмитрович.
— Неважне. Получай, — ткнули через поріг.
У вузлику пляшка теплого молока, кілька котлеток,
хліб.
Грінченко розіклав усе це на хустці.
— Прошу, Ларисо Петрівно, Ліля... Беріть. Косачівни подякували.
— Беріть, беріть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.
Поки підснідували, розвиднілося зовсім.
— Доки ж триматимуть отак у невідомості? — почав знову Грінченко. — Викликали б, звинувачували...
— Я зараз думаю про інше. Ми з вами просиділи тільки ніч, і вже, здається, терпець уривається. А як же людям, котрих замолоду на все життя саджають у кам'яні мішки?
— Справді-бо. Катам не болить.
— Грабовський так і загинув у неволі. І вся особливість його злочину полягає в критиці суспільного ладу, того ладу, який замордував Шевченка, Бєлінського, стратив і сотнями згноїв на каторзі декабристів, цих перших провісників свободи.
Вони розмовляли напівголосом. Лариса Петрівна раз у раз переступала з ноги на ногу, — вони в неї зовсім заклякли.
— Кожен володар, нехай він хоч найбільший тиран, наряджається в тогу непогрішності, — відповів Борис Дмитрович. — Мета у них виправдовує засоби.
— Страшна мета, жахливі засоби.
— Так. Але все має свій початок і свій кінець. Маєте рацію: наближати кінець оцього насилля повинен кожний. Я не вмію мислити в рамках чиєїсь програми. Заразом відчуваю немалий обов'язок перед народом і віддаю йому весь пал своєї душі.
Арештованих почали викликати на допит. Ніхто з них у камеру не повертався. Куди їх спроваджували, що з ними робили, було невідомо.
Десь ополудні викликали й Лесю Українку. Вона ледве переступила поріг і одразу, не чекаючи ні дозволу, ні запрошення, сіла. Слідчий глянув на неї скоса, але промовчав: арештована мала такий змучений вигляд, що заперечувати їй не посмів.
— Лариса Косач... тисяча вісімсот сімдесят першого року народження... — мимрив слідчий, переглядаючи "Дело". — А... а яка у вас освіта? — запитав. — Тут не зазначено.
— Ніякої, — нехотя відповіла Леся. — Вчилася самотужки.
Слідчий щось записав.
— Літератор, — вичитував далі. Відсунувши теку, запитав: — Соціал-демократка?
— Так.
— Членом якої організації являєтесь?
— Ніякої.
— Тобто як? Соціал-демократка і...
— ...І, на жаль, хвороба не дає мені змоги бути повноцінним членом цієї партії.
— Дозвольте, — перебив її слідчий, — результати обшуку дають підстави звинувачувати вас у переховуванні нелегальній літератури. Це теж політичний злочин.
— Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати життя в усіх його проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли її в мене не в схованці, а на столі.
— В такому разі скажіть: де ви її взяли, в кого?
— Купила, — не задумалась Лариса Петрівна. Слідчий почав знову гортати "Дело". Там було чимало різних писаних від руки і на друкарській машинці папірців.
— Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
— Яз ним кілька разів листувалася.
— Мета листування?
— Звичайна: Крохмаль тоді подавав надії як літератор.
Різкий телефонний дзвінок перервав допит. Слідчий довго вислуховував якісь нотації, час од часу кидаючи:
"Так!", "Слухаюсь!" Зрештою розмова скінчилася. Слідчий навіщось поправив краватку, хоч вона в нього трималася бездоганно, глянув на арештовану.
— От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж ви навмисне її заплутуєте. Я міг би вас тримати стільки, скільки вимагало б слідство. Але зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збираєтесь тікати за кордон? От і гаразд. Але для певності підпишіть оце. — Він підсунув невеличкий стандартний папірець. Леся прочитала — то була підписка про невиїзд без спеціального дозволу.