— Що ви, Ларисо Петрівно! — заперечив, дізнавшись про її намір. — Вертайте назад. Зараз там небезпечно.
Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв її під руку.
...Тої ночі Тифліс не спав. Вулицями безугавно гасали загони поліції. Кінський тупіт то чіткішав, то віддалявся" завмирав; серед тривожної тиші він був єдиним звуком, голосом зникаючого світу: в зрадливім мовчанні міста, за глухими стінами і в підземеллях, йому готувалася смерть.
А в одній з кімнат будинку № 23 по вулиці Давидовській, де тьмяно блимало світло, маленька квола рука поспішно, рядок за рядком, клала на папір слова. Там творився Гімн. Гімн Людині.
XIV
У кінці травня Леся Українка була в Києві. Місто жило тривогою: зовсім недавно ним прокотилася небачена досі хвиля страйків і демонстрацій, і тепер, обагрене робітничою та солдатською кров'ю, воно готувалося до наступних боїв.
Щодень приносив нові перемоги й поразки, надії і розчарування...
Лариса Петрівна давно не відчувала в собі такого піднесення, її робочий стіл був завалений рукописами, замітками, які ждали свого викінчення. Початок "У катакомбах" — драми, навіяної тифліськими подіями, чернетки оповідання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень і вночі: писала, налагоджувала перервані зв'язки з гуртками, найближчими друзями. Кволе здоров'я недовго витримувало це навантаження, і незабаром знову з'явилися швидка втома, головні болі, а за ними не забарилися й напливи істерії.
Необхідно було відпочити. Трапилась і нагода: Лисенко вже давно запрошував Косачів до себе в Китаїв.
...Старенький скрипучий "Парубок", збурюючи колесами воду, обережно причалив до пристані. Поки перекидали мостки, на палубі, коло виходу, скупчилось десятків зо три люду: жінки з клунками та пустими кошиками, кілька гімназистів, якісь чиновники, робітники.
— Підождемо, нехай сходять, — байдуже сказала Ольга Петрівна. — Поспішати нам нікуди. — Вона одійшла вбік. — А підводи я щось не бачу, — окинула поглядом пристань.
— Може, он там, за вербами, — кивнула Леся на рядок низеньких вербичок, що кучерявилися вздовж дороги.
— Або й зовсім нема. Хіба це первина? Пообіцяв, аби заманити, а там як хочте. Сам ходить пішки, то й нас... — Ольга Петрівна не закінчила думки. — Ну, гайда, — мовила, — уже нікого нема.
Підвода, обіцяна Лисенком, все ж чекала гостей. День був жаркий, і кучер, не відаючи достеменно, яким саме пароплавом прибудуть гості, поставив коней оддалік, у затінку.
— А може, й ми пішечком? — запропонувала Ольга Петрівна і осміхнулась. — Скільки тут до Китаєва? — запитала селянина.
— Та, мать, верстов три буде.
— З гаком, чи як?
— Таж, казав той, як на які ноги.
— Ну що, підемо? — Косачева глянула на дочок.
— Але нешвидко, мамочко, — попрохала Леся.
— Аякже! Нам тільки й зостається, що бігать наввипередки. То ми пішли, — сказала візникові.
— Моє діло сторона. Якраз і до кума загляну.
— Ото. А як хто з нас пристане — тоді підберете у дорозі. — Ольга Петрівна скинула і взяла на руку легенького чесучевого піджачка.
ГЬрбкувата, зрита рівчаками дорога незабаром вивела нц крутий берег Дніпра. Внизу осиротіло димів пароцлав. Яким же він здавався маленьким та немічним супроти ріки! Широка, оплетена густими верболозами, ідо далі переходила в плавні й гаї, вона нагадувала велета, що, втомлений, приліг на осонні. Груди велет дихали спокійно, могутньо, навіть тут, на кручі, було/іути ті подихи — свіжі, збуджуючім Лариса Петрівна підставила їм розгарячіле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч і ніколи не забувала. І а Карпатах, і в Сан-Ремо, і на Кавказі снила його мерехтливими далями, пила його живлющу снагу.
— Боже, яка краса! — не втримала Ольга Петрівна свого захоплення. — Недарма всяка погань лізе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена.
— Навіть краща, — додала Леся. — Людська краса одцвітае, а ця — вічна. Топчуть її, грабують, марнують, а вона знову оживає...
— ...І сміється знову, — докинула Дора. А він ніби й справді сміявся — велет Дніпро — ясними очима своїх озер та озерець, широко, на півсвіту, розкидав дужі руки, ніби хотів обняти її, приголубити матінку-землю, що породила його, нездоланного.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті?.. —
декламувала Леся. Низовий вітерець лащився до її ніг, колихав Страви, а вона читала:
Хоча серце замучене,
Поточене горем
Принести і положити
На дніпрових горах...
— Ходять чутки, ніби на Тарасовій могилі і вдень тепер варта, — сказала Косачева. — Мовби селяни знов заходилися шукати свячені ножі.
— Робітники кують собі новітню зброю — куди міцнішу і куди гострішу! — відповіла Леся.
Широка стежка звивалася пшеничним ланом. Спереду і праворуч поле розгонисте впиралося в гай, а то — гналося й гналося понад рікою, обминаючи хутірці, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки.
— Все-таки ти молодець, Лесю Українко, — мовила перегодя Косачева. —Кажу тобі як поетка, а не як мати.
— Раніше ти ні за яких умов цього не сказала б.
— Скільки і як тебе не збивано, — вела далі Ольга Петрівна, — ти стоїш на своєму. — Вона зітхнула, помовчала. — Часом я тобі навіть заздрю... твоїй незрушності і твоїй фанатичності.
— Одержимості, — поправила Леся.
— Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати свій ідеал, бути до останку вірним йому. Бо коли він блукає манівцями, без провідної зорі, сила його таланту губиться.
Щось смуткове було в її словах. Лариса Петрівна глянула на матір, зітхнула.
— Хочеться мені попробувати свої сили в газеті, — мовила після хвилинного мовчання. — Ти, певне, чула: в Києві має організуватися аж три українські пролетарські газети. Мене запрошують.
— З твоїм здоров'ям, твоїми нервами?
— Організаторської роботи я не візьму...
— Літературна, гадаєш, легша?
— Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму, чого я варта. їх наздогнала Дора.
— Ось погляньте, який у мене букет! — хвалилась. Букет справді був прекрасний. Волошки, дрібненькі гостроносі сокирки, золотисті безсмертники, жовто-зелена медуниця, гіллястий звіробій, материнка спліталися в одній дивовижній красі. Посеред букета красувався будяк.