Підійшов Вано, брат Паліашвілі.
— Захарію, тебе просять заграти. — І додав вибачливо: — Вечір без музики — що маран без вина. Паліашвілі підійшов до фортепіано.
— Легенди оповідають, що Гурамішвілі дуже любив українські пісні, —мовив задумливо. —А одну—"Ой на гору козак воду носить", — здається, так її називають? — найбільше. Ми віримо легендам... Я віддаю свою першість нашим дорогим гостям і прошу виконати цю пісню.
— Сідайте, Кльоню, — шепнула Леся Клименту Васильовичу.
Квітка подякував, сів.
Пісня про нерозділене дівоче кохання, про козака, що кидає свою наречену і їде в далеку дорогу, зачарувала слухачів. Не всі розуміли її зміст, але мелодія, музика, повні задушевності і тихого смутку, проймали кожного.
Кажуть люди, що не буду я твоя!
Кажуть люди, сама бачу,
Не раз, не два на день плачу, —
стиха підспівував Квітка.
— Молодець! Добре граєш! — похвалив Захарій Петрович і додав: — Гарна пісня... Отак, мабуть, тужила десь і Давидова наречена — грузинка... Грайте ще, будьте ласкаві.
Климент Васильович виконав варіації на теми народних пісень — присутнім вони теж вельми сподобались — і уступив місце Захарію. Тіснувата як на таку компанію кімната завирувала звуками — шумом зелених картлінських долин, ревом водопадів, задумою величних вершин гірської Сванетії.
Як він грав? Як легко, ніби стрімкий потік по камінню, бігали його пальці. Коли б їй хоч трохи його віртуозності,.. Власне, коли б їй... Лариса Петрівна аж повела плечем, — воно чомусь сіпнулося, і, щоб не повторилося, схрестила, міцно затиснувши, руки на грудях.
...Стало душно, і вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гірко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темряві сердито билась об скелі, шуміла Кура, тягло холодком... Місто ще спало. Сотні яскравих і слабших вогників миготіли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Ніч була сіра, і прадавній Метехський замок на вершині гори (Леся вже встигла побувать біля нього) здавався ще таємничішим. Скільки набудував їх народ на цій багатостраждальній землі! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стінах від рук чужоземців, а нині гниє у вогких підземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами... Півтора місяця тому там обірвалося прекрасне життя Кецховелі... Вона пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
Паліашвілі спитав:
— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах... Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати...
— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.
— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда... Це — опера! Наша, грузинська.
— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.
— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!
— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.
— Спасибі" Ларисо Петрівно. Я писатиму... неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло... і навіть смерть... То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.
— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.
...Вечірка закінчувалася, гості потроху розходились. Вони повернулися до кімнати і теж почали прощатися.
Це трапилося наступного дня. Лариса пробігла очима телеграму, захиталася і, щоб не впасти, прихилилась до стіни. Швейцар, що все ще стояв у нерішучості, вагаючись — іти йому чи підождати, ледве встиг підтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрівна втратила свідомість...
Опритомніла від чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скроні і давала нюхати намочену в нашатирному спирті вату.
— Ох, Маню... — тремтячими устами мовила Леся. — За що на мою голову стільки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
— Заспокойся, Лесю.
— Не можу... не можу цього збагнути... Як там рідні?.. Тато хворий... А Кльоні, — згадала раптом, — не було? Він ще не знає?
— Не було.
— Котра година?.. Шоста... Зараз він прийде... Ох, сестро! Немає більшого горя на світі, як смерть... Все можна перетерпіти, перебороти... Я мушу їхати...
— До Харкова? З твоїм здоров'ям тільки в дорогу, на пох:орони...
Лариса Петрівна лежала безсило. Очі їй почервоніли, бліде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в іншому світі.
Під дверима почулися поспішні кроки, хтось нервово постукав.
— Це Климент Васильович, — хотіла було схопитися Леся.
До кімнати, не чекаючи дозволу, ввійшов стривожений Квітка.
Леся заплакала — безгучно, зціпивши зуби.
— Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш. — Климент Васильович узяв зі столу пом'яту телеграму, читав.
— Учора... коли ми були на вечорі — говорила Ле ся тремтячим голосом. — Це вже над мої сили... Ще ніколи не було мені так трудно... Михайле! — розпачливо гукнула. — Ні, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вірю... — І вона знову зайшлася плачем.
Незабаром почалася гарячка. Биковська і Климент Васильович поклали хвору в ліжко. Лариса Петрівна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата.
...А невдовзі, як Лесі поліпшало. Квітка перевіз її в будинок Хитрова, по вулиці Тер-Гусаківській, де мешкав сам. Тепер їхні кімнати були поруч.
XII
Кілька місяців після братової смерті Лариса Петрівна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади істерії, знову — вночі, а нерідко і вдень — "приходив" Михайло, сідав мовчки або ж кликав її на Волинь — у Колодяжне, в Нечімне, — вистежувати мавок, слухати пісень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечімному і він, Михайлик, зарошений майже попід руки, з букетом білих і жовтих лілей...
Не працювалося, а втомі не було міри. Дедалі більше переконувалася в тому, що Квітка і Маня мали рацію, коли не пустили її тоді до Харкова чи Києва, — там вона не витримала б напевне.