Та не відгукнувся на той призивний і розпачливий заклик другий голос. Тихі стояли лози, заметені снігом.
Костик проводжав поглядом лелеку, доки рухливі крила не зникли з його очей. І тоді він зрозумів, що вірного друга немає...
Не підійматися вже йому в небесний простір, не ширяти з блакиті, посилаючи з височини своє бадьоре й радісне вітання.
Навіки заклякли крила, поникла пташина голова, може, на лозяну гілочку, може, на сухе стебло бур'яну. І тільки кров, мабуть, ще горить на снігу багряними краплинами, як горять спілі суниці між зеленої трави. Та вже тій крові не оживити ні захололого серця пташиного, ні дубілих мертвих крил...
У великому розпачі повернувся Костик додому, і мама, зрозумівши одразу, де він був, спитала:
— Бачив їх?
— Бачив... Одну... Туди полетіла...—махнув рукою хлопчик в напрямі півдня, а на очах у нього, мов росинки, виступили чисті й нестримні сльози.
Обняла його мама, приголубила:
Як виростеш, ніколи, синочку, не стріляй у таких птахів. Вони — друзі наші.
Не буду... Не буду, мамочко...— вимовляв він, зворушений і схвильований. А перед очима в нього поставала ріка, засніжені лози, засніжені бур'яни...
Минуло кілька днів. Знову потепліло надворі. Знову засвітило сонце, розтанув сніг, зазеленіла перша трава...
І яка ж то була радість для Костика, коли він, вийшовши вранці з хати, побачив лелечиху, що стояла на старому бересті біля свого гнізда.
На ґанок вийшла мати, подивилась на лелечиху, і скупі сльози скотилися в неї з очей.
— За ним журиться. Пташина теж свою душу має. Болить серденько... немає лелеки... Вісім літ разом, а тепер сама...
Пташина затихла, немовби прислухалася до знайомого їй голосу, прокричала навіть, як і раніше: "Кюрр!.. Кюрр!.. Кюрр!.." Та згодом знову з старого береста полинуло болюче й печальне "Га-а-а!.. Га-а-а!.. Га-а-а!.."
Потім змахнула крилами, покружляла над рідним осиротілим гніздом, полетіла невідомо куди і вже більше не поверталася ні весною, ні влітку, ні восени.
Березень, 1955 р