Місто за ці квітневі дні стало чистим, сухим, бруківка в ньому посвітлішала, і по ній легко і приємно було йти. Щонеділі, після обідні, Соборною вулицею, що веде до виїзду з міста, простує маленька жіночка в жалобі, в чорних лайкових рукавичках, тримаючи парасольку з чорного дерева. Вона переходить по шосе брудний майдан, де багато закопчених кузень, а з поля дме вітерець; далі, між чоловічим монастирем і острогом, біліють хмари на небосхилі і сіріє весняне поле, а потім, коли обережно перейдеш поміж калюжами під стіною монастиря і повернеш ліворуч, то побачиш великий низький сад, обнесений білою огорожею, над воротами якої намальована Божа Матір. Маленька жіночка дрібно хреститься і звично йде головною алеєю. Дійшовши до лави, що навпроти дубового хреста, вона сидить на вітрі й на весняному холоді годину, другу, доки зовсім не змерзнуть її ноги в легких черевиках і рука у вузькій лайці. Слухаючи весняних птахів, що солодко співають навіть у холод, слухаючи дзвін вітру в порцеляновому вінку, вона думає іноді, що віддала б півжиття, аби не було перед її очима цього мертвого вінка. Цей вінок, цей пагорб, дубовий хрест! Хіба можна уявити, що під ним та, чиї очі так безсмертно сяють з цього опуклого порцелянового медальйона на хресті, і як сполучити з цим чистим поглядом те жахливе, що поєднано тепер з ім'ям Олі Мещерської? Але в глибині душі маленька жінка щаслива, як усі пристрасно віддані якійсь мрії люди.
Жінка ця — класна дама Олі Мещерської, немолода дівчина, котра давно живе якоюсь вигадкою, що замінює їй справжнє життя. Першою такою вигадкою був її брат, бідний і нічим не примітний прапорщик, — вона поєднала всю свою душу з ним, з його майбутнім, яке чомусь уявлялося їй чудовим. Коли його вбили під Мукденом, вона переконувала себе, що працює задля ідеї. А смерть Олі Мещерської полонила її новою мрією. Тепер Оля Мещерська — предмет її невідступних дум і почуттів. Вона ходить на її могилу кожного свята, годинами не відводить очей з дубового хреста, згадує бліде личко Олі Мещерської у труні, серед квітів — і те, що якось підслухала: одного разу, на великій перерві, гуляючи по гімназичному саду, Оля Мещерська швидко, швидко говорила своїй найкращій подрузі, повній, високій Суботіній:
— Я в одній татовій книзі, — у нього багато старовинних смішних книг, — прочитала, якою має бути жіноча врода. Там, розумієш, стільки наговорено, що усього й не запам'ятаєш: ну, звісно, чорнявою, з очима, в яких кипить смола, — Їй-богу, так і написано: в яких кипить смола! — чорні, як ніч, вії, рум'янець, що ніжно виграє, тонкий стан, довші, ніж звичайно, руки, — розумієш, довші, ніж звичайно! — маленька ніжка, помірно великі груди, правильно закруглена литка, коліна кольору черепашки, похилі плечі, — я багато чого майже напам'ять завчила, ба все це так правильно написано! — але чи знаєш ти, що найголовніше? — легкий подих! А в мене ж він є, — ти послухай-но, як я зітхаю, — адже справді є?
Тепер цей легкий подих знову розвіявся у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі.
(1916)
1 mademoiselle — дівиця, панянка (фр.).
2 madame — пані (фр.).