— Що ж ти вночі забився, Потапе? Можна б і зранку прийти,— сказав йому піп Сильвестр.
— Та так, батюшко, щоб не тривожити вас. А то я собі оце приберу, а до служби, як полатається, вже й чисто, й акуратно буде,— пояснив Потап. Голос У нього був хриплий, і говорив він у ніс, розтягуючи кожне слово.
— А ти й не боїшся, Потапе, в оцю пору бути коло церкви? — звернувся дід Опанасій.— Там же мертвяки. Вони, мабуть, теж храмували, а тепер п'яні й танцюють там. Запопаде якийсь за шиворот, та прямо в могилу. Що ти тоді робитемеш?
Та Потап був випивши й тому вважав показати себе хоробрим.
— Я, Опанасію Ивановичу, так полагаю, що старому солдату нічого не полатається бояться. В церкві усьо одно, как на часах. Чи сам цар, чи чорт до тебе лізе — ні з места! Стой — і больше нічево! А для мертвяків я знаю ередствіє. Прочитаю, і вони всі повтікають, як миші.
Розходився Потап, згадав, що він миколаївський салдат, розмахував руками, і здавалось, що пустіть його в саме пекло, він .і там з усіма розправиться. А дід Опанасій приставав і доказував, що Потап не видержить і злякається. Почада-ся спірка, до неї встряла вся п'яна компанія. Поділились на два гурти. Один стояв за діда Опанасія, другий за Потапа. Обійшла кілька разів пляшка з горілкою, а спірка усе більш і більш розросталась. Нарешті порішили піти на парі.
Коли Потап не злякається нічого — ні чортів, ні мертвяків,— дід Опанасій дає йому рябеньку теличку. Коли ж злякається, повинен він вижати дідові Опанасові десятину пшениці. Побили по руках. Запопала компанія Потапа до себе, а дід Опанасій тим часом хутенько одягся й вийшов з хати. До церкви дорога йшла через греблю. Там був невеликий місток. В літню пору вода в ставку висихала й рідко коли стікала по містку. Дід Опанасій скочив під місток, роздягся й голий став чекати Потапа. А за якусь пору зачулися здалеку глухі кроки та тиха розмова.
Повертався Потап від попа, був підвипивши і стиха міркував сам про себе:
— Гм... Ти думаєш, як ти пан, то злякаєш... Бісового батька... Потап ніякого чорта не боїться... Чуєш? Не боїться. А телиця моя буде... суки, моя буде...
Та як він це сказав — раптом з-під містка щось вискочило й прямо на спину Потапові, запопало за шию й почало харчати.
— От тобі на! Чортяку згадав, а він уже й тут. Слухай, злазь мені зразу, бо я тобі...— не рябіючи, лагідно заговорив Потап, гадаючи, що чорт обізветься.
А його ще більш почало давити за шию.
— Да воскреснет Бог і раставра вразі його...— шепотів Потап.— Оджени й розточи всяку напасть, нечисту силу й помилуй мене... Помилуй мене, Боже...— мимрив Потап, та слова йому, сердешному, плутались, язик сухий приставав до горла й не ворушився. Холодний піт обкотив Потапа, а за волосся його на голові наче хтось боляче тяг.
Стежка круто виходила під гору, коло неї були глибокі провалля. А жах уже виростав у темну кучугуру. Здавалось, що з усіх проваль вискочать нечисті сили, насядуть на нього й задавлять тут на місці. Потап кілька разів спотикався і падав, але нечиста сила не кидала його.
Та коли вийшов на гору, міг лише стогнати:
— Господи, помилуй... Господи, помилуй... Порівнялися з церквою, і те, що сиділо на плечах, раптом
зіскочило, побігло до огради і, перескочивши через неї, заховалось на кладовищі.
Останні сили покинули Потапа, і він упав непритомний.
Другого дня вранці куріпчани знайшли Потапа ледве живого коло огради й однесли в сторожку.
А дід Опанасій, наче нічого й не сталось, прийшов до церкви і тоненьким фальцетом витягував церковні співи.
Ледве видужав Потап. Цілих два місяці лежав у ліжку, не встаючи. Баба Перчиха кілька разів виливала переполох, мочила свяченою водою, парила гарячими паляницями під пахвою. А на третій місяць устав Потап сам, тільки якийсь чудний став. Очі йому дивилися в одну точку, розмовляв мало, а коли звертались до нього, то голосно кричали, бо дід Потап став слабий на вухо. Кажуть, начебто й на голову захворів.
І тієї ж зими таки й помер. Снігом занесло, як обходив церкву. А як хоронили його, дід Опанасій правив за дяка, та так жалібно співав, а під кінець, як спускали труну в могилу, не видержав і заплакав — мабуть, совість заговорила, хтозна; а може, жалко стало, бо Потап був самітній. І з того часу дід Опанасій перестав так жартувати.
//
У дворі попа Серафима надвечір ставав густий приємний холодок. Посувалися тіні, то з круглими рівно одрізаними верхівцями-шапками від осель, то з тремтячими зазубринами від дерев. Золотий порох легкими пасмами повільно спадав на землю.
А піп Серафим щодня гуляв в цю* пору по дворі, легенько зітхав і гладив живота. Він тільки що випив чаю з смачними коржиками й медом, настрій у нього був лагідний, а проходку робив для "облегченія желудка".
Ходив піп повільно, перевалюючись з ноги на ногу, а йому голосно скрипіли широкі розтоптані чоботи: рип-рип, р-рип... Р-рип... Інколи з нудьги починав він пробирати стригунів, що виходили з конюшні й, піднявши підстрижені хвости, бігали кружка.
Коли з'являвся дід Опанасій, піп спокійно йшов йому назустріч, а на повному червоному обличчі стояла в нього добродушна м'яка усмішка.
— А-а, Афанасію Івановичу, Божіє благословеніє,— говорив він, але очі йому дивились кудись угору, і, помовчавши трохи, він говорив серйозно, немов якусь нову й глибоку думку: — Нада полагать, Афанасію Івановичу, будет дождь.
Вне всякого сомнєнія. От уже скільки день тучки збираються. Вне всякого сомнєнія, будет дождь.
— Ні, отець Серафим, дощу не буде,— сонце чисто сідає. Так от я уже звірився, отець Серафим, за скільки літ: як тільки сонце сяде за стіну, дощ неодмінно буде, хоч покрапає.
— Надо полагать, що й так,— задумливо говорив о. Серафим, твердо надавлюючи на "о".
Пройшли мовчки по дворі. Балачка чомусь не ладилась. З кухні вийшла красива дівка і стала годувати кури, що з криком густою юрбою обступили її.
— Катря! — гукнув її піп.— Став самовара. В хвильку будемо запікати.
Попадя в о. Серафима давно померла, й він жив з куховаркою.
Вибирав її довго. Шукав переважно сироту або з бідної родини, але чисту, красиву дівчину. Тоді їхав на ярмарок і купував теличку. Теличка підростала, ставала коровою, а піп Серафим віддавав її в придане за куховаркою, коли та виходила заміж. Всі це знали і, жартуюючи, говорили, що у "батюшки корови довго не держаться — все тікають за дівчатами".