Як весело ганявся смуглявий, здоровий хлопійко над Тисою за металево-блискучими синіми та зеленими "бабками". Чи не вони перші збудили в його очах і душі ту пристрасну любов до блискучих, сяючих, баревних самоцвітів?..
Чи ж не там, — під тінню гори "Попа Івана" забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що:…"не мав більше чого осягати. Хоч кинь!"1 — як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування! Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді треба було б мати принаймні "планетне" життя!..
А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами… Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами "штучного зросту перед"… Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя…
— Щастя! — хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.
— Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана — щастя?..
Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.
— Це — не його виробу самоцвіти. Пам’ятка… ще по батькові!.. — Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.
— "Мудрість перемагає час…"
В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.
Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:
— Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.
І межі реального зникли.
Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки — її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.
Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.
Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.
— Іди до нас, голубко! — манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.
— "Піп Іван", — тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною:
— Тепер спокійно помру!
Піп Іван-бо — не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика — праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його — жодне! Таж він — бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись — аж доки "не виповниться час"… Та й як би могло грішне око побачити "Попа Івана", коли ж він — найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли "по зорі" Христу поклонитись!
— Отче Іване! Заступись за мене, грішну! — ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.
Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота — її дитина.
І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:
— Іди від нас! Іди геть…
Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще — дорогоцінне пуделко, що дав їй "він", її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! — той, що дав їй щастя…
Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя "мага" повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка — там, у смарагді! — намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти — частини власного тіла.
Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.
— Скільки ж разів так блищали вони, коли "він" виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!
Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:
— Архангел Михайло перемагає смерть!
Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього — єдиного.
— Не золото-самоцвіти даю, — казав-бо Франц, — а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!
Може, в ньому чари переховані?
І берегла дорогоцінний скарб — талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.
Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…
— Буде щасливий! — затремтів радісно голос матері.— Народився з волоссям!
Підвелась з намагою й піднесла дитину:
— Отче Іване! — звернулась до гори, — Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..
Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком
об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої пити ноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий61 — дарунок "хрещеного батька". І мати прив’язала до хрестика це: "Дар-зілля"!
Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: "Умитись"!