Звикли уже кияни до мармурових "дивів"; "дівами" також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані "Бабиному торжку". Від тих же таки "кам’яних бабів" — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця.
Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум — площу "народної ради".
Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково — до обох байдужіє.
Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка — "мусія" з марморів, фіалового, рідкого порфіру, сло-новини й кольорового скла — майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських "невігласів", що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володими-рових навчань, що "Русі веселіє єсть пити".
Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам’яті й розуму на вітер пустили.
Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославових палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже — як вечір імлистий задумана, як під-зимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.
Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти — до Свято-Ірининсько-го, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.
Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за "Перунів пагорок", що давно уже на ньому требище "капів" — богів поганських звалено.
Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева37 боярина, Орина. Про турнір — "збройну кольбу" — Ярославні нагадує. По-перше38, бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.
Не слухає Настя-князівна хови Орисі.
Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-коро-ленко. Вродливий — то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскра-ми грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують.
Як з таким сам на сам залишитись? Ціле життя невідлучно одним путем іти? — І пурпуром пашить личко дівоче.
А серце журиться-плаче: "Покину татка і неню, сестер-подруг… Може, навіть і хову Орисю?"
А Київ рідний… Київ, де люд у багрянці та паволоці ходить, коней-мимоходів39 золоченою збруєю кульбачить, на сріблі-злоті під голос гуслів-свірелей їсть…
Чи ж бо є в світі місто, щоб стольному Києву дорівнялось?
В ньому і раби у намистах та золотих гривнах-нашийни-ках ходять40.
І пече Настане серце туга-журба по родині. Чи ж зійдеться знову з сестрами?
Одна-бо — до Франції далекої віддалася, там на королівському престолі сіла.
Друга — на півночі володарить.
Третя — за вікінгом-героєм бозна-куди подалася. Так зникла, немов підводною царицею стала.
Настя ж до Угорського краю, за Карпатські гори — далеко! — помандрує.
— Життя — не танок-хоровід… — зітхає хова-бояриня, — Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому — рука руку тримає, голос голоса наганяє. Іто вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься, вгору виплигне дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.
Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що постелилась далеко за замкову гору, ген, поза "двір домести — ків", грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії.
В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна "пе-регородчаста емаль", оздобні "полив’яні плити" та "мусійне діло", що "по камінню склом вишиває", візерунки предивної краси викладає.
Зацікавлений тими дивами, князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців мусійного діла не відвідав, не приглядався, як ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.
Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.
Особливо ж любила Настя майстра Ільмара41— того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над "блискучими забавками" схиляє.
Настя певна була:
— Ільмар — не звичайна людина! Може, він з кроснят-дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото-срі-бло кують, самоцвіти з земних глибин добувають?
Ільмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав. Але ж так докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.
— Тому й нехрещений Ільмар, — гадала дівчинка, — До церкви Божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, недалеко від Хрещеного потока. В тій поганській святині з давен-давна варяги-чужинці присягали, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль Ільмар не боявся приходити майже щовечора під "грушку благодатну"42, що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла.
Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула.
І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всередині, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися під деревом сидить. На стовбур Ільмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку — тоді! — бояриню красуню дивиться. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув.
— Чому "благодатні" ці грушки, Орисю? — Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву "страшну казку".
Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє…
Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати — от така самісінька, солодка і червона.
Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: "Радуйся, благодатна, Господь з тобою!"
— До Святої Софії, Премудрості Божої, молився! — каже Орися.