— Ні! — скрикнула дівчина, відчаю не втримавши. — Що знати тіням минулого про народ мій живий? Ваші тіла давно зотліли, ворони виϊли ваші очі! А мій народ живе!
— Нема сили у твого народу, — сумно відказала тінь пращура з кургану.
— Нема віри у твого народу, — хитнула головою тінь, що цю землю вірою єднала.
— Нема відваги у твого народу, — схилив козак чоло, шабля у землю ткнулася.
— Нема гордості у твого народу, — пильно дивилася тінь, що прийшла з заходу, щоб холопське повстання придушити.
— Та панує заздрість над твоϊм народом, як і над моϊм вона царює. Ніколи твоєму народу не об'єднатися, — засміялася тінь брата старшого, до дівчини крок непомітно ступаючи.
— Тіні ви лише... Та чого я кличу вас знову і знову, про своє майбутнє у вас питаючись? — опалила поглядом п'ятьох дівчина. — Повертайтесь у небуття, у порох, з якого постали! Геть! — та не було впевненості у дзвінкому голосі.
Не ворухнулися тіні, і вітер ущух раптово, а хмари вже закрили всі зорі, лихо близьке віщуючи.
— Ти сама тінь, небуттям огорнута. Тому з нами, тінями, і радишся, — стікав по нагайці сік життя, наче калина у долоні розчавлена. — Забуття тобі замість смерті назначено. І народ мій те забуття нарешті докликався.
Свиснула нагайка, стан дівчини обнімаючи. Не здригнулася дівчина, хоч кров світле вбрання офарбила, у вишивку вплітаючись.
— Не має влади у тебе наді мною, — гордо мовила поранена дівчина.
— Є у мене така влада! Пошматувати тіло і душу твою! — свиснула вдруге нагайка, обплівши руку з живим намистом.
— Заради загибелі власноϊ! — блиснула шабля у промені місяця, що крізь хмари прослизнув, наче справжня, а не примарна, і кров на ній, а не сік калиновий.
Шабля козацька до горла ворога підлетіла.
Тільки мить вагалася тінь з пір'ям на шоломі. Вирвала батіг та на землю кинула.
— Мир вам, — не одразу схаменулась тінь ченця, намагаючись усіх трьох хресним знаменням скувати і освятити.
Та перехопила його руку рука пращура.
— І війна.
Спалахнули у травах намистини, з ϊхніх долонь випавши, полум'ям вогнищ язичницьких, як свічки храмові, трави запаливши. Та ніч одразу згасила те полум'я.
Знов текла по нагайці кров калинова.
— Чи забуття вам судилося, у якому мій народ ледь не потонув, тванню чужого майже захлинувшись, — мовила тінь, погляд скерувавши на захід вбік батьківщини своєϊ.
Розвіяв вітер п'ять тіней минулого і мару з диких трав повитрушував.
Схилилася дівчина до Землі, щоб за ласку подякувати. А коли підняла погляд, іншими стали ϊϊ очі, крижаними, як небо, над яким світанок займався. Зняла дівчина вінок свій з колосся і квітів, вплела у нього розірване намисто і кинула в степ.
— Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь, котись до миру, що є війна, котись до майбутнього народу мого. А як не зійде сонце і вулицями не розіллється, то хай буде, як доля віщує, і забуття стане притулком моϊм останнім. Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь... — наспівувала вона, танцюючи, і кров капала на дикі степові трави, перетворюючи ϊх на жито.
Вінок докотився до виднокраю, перекотився на небосхил і зійшло сонце нового дня. Течуть промені його вранішнім здивованим колоссям і квітами. Поле прокидається, мліючи від спогаду про дивний сон.
Минуло літо, минула осінь, докотився віночок до народу дівчини тієϊ, але і зараз, якщо іти полями цієϊ землі, можна почути шелест розмов тих тіней, що і досі між собою сперечаються, чиє пророцтво справдиться.
Бо жито, як і життя, все пам'ятає, і вік його нескінченний, бо смерть його — це нове народження. Та тільки два шляхи вказало пророцтво: до життя чи до забуття. І тільки одному судилося справдитись.