Легенда про Уленшпігеля

Страница 115 из 152

Шарль де Костер

Ламме тримався позад Уленшпігеля і не озивався й словом.

— Хто ти? — запитав сеньйор.

— Я Тіль Уленшпігель, син Клааса, спаленого на вогнищі за віру.

Тут він заспівав жайворонком, а сеньйор відповів півнем.

— Я адмірал Трелонг, — сказав сеньйор, — чого ти хочеш від мене?

Уленшпігель розповів про свої пригоди і передав йому п'ятсот каролю.

— А хто цей товстун? — запитав Трелонг, показуючи пальцем на Ламме.

— Мій вірний товариш, — відповів Уленшпігель. — Він хоче, як і я, заспівати на твоєму кораблі могутнім голосом аркебузи пісню визволення рідної землі.

— Ви обидва добрі хлопці, — сказав Трелонг. — Ідіть на мій корабель.

Це було в лютому. Дув різкий вітер, брався добрячий мороз. Пронудившись ще три тижні, Трелонг покинув нарешті Емден. Відпливши з Флі[210], він узяв курс на Тессель[211], але змушений був повернути на Вірінген[212], і тут його корабель застряв серед льоду.

Незабаром навколо корабля знялася весела метушня — катання на санчатах і на ковзанах. Хлопці-ковзанярі були всі в оксамиті, дівчата — у кофтах і спідницях, гаптованих золотом, бісером, з червоними, блакитними облямівками. Юнаки і дівчата гасали туди й сюди, сміялися, мчали одне за одним низкою або парами, співали на льоду пісень про кохання або заходили випити пива чи горілки в крамнички, прикрашені прапорами, закусити апельсинами, фігами, peperkoek'ами, schol'ями (камбалою), яйцями, вареними овочами, heetekoek'ами, тобто оладками, й вінегретом, а навколо під полозками санчат скреготів лід.

Ламме, шукаючи свою дружину, також бігав на ковзанах, як і вся ця весела компанія, але часто падав.

Тим часом Уленшпігель надибав невеличку таверну на набережній, де можна було випити й попоїсти за недорогу ціну; йому також приємно було погомоніти зі старою baesine.

Якось у неділю, о дев'ятій годині, він зайшов туди пообідати.

— Однак, — мовив він до вродливої жіночки, що підійшла прислужити йому, — як же ти помолоділа, хазяєчко, де ділися твої колишні зморшки? У твоєму ротику всі твої зубки білі й цілі, а щічки червоні, як вишні. Чи не мені призначена ця мила і лукава усмішка?

— Авжеж! — відповіла вона. — Ну то чого тобі подати?

— Подай себе, — сказав він.

— А чи не забагато буде для такого худяка, як ти? — мовила вона. — Чи не хочеш якогось іншого м'яса?

Уленшпігель не відповів.

— А куди подівся, — запитала жіночка, — отой чоловік гарної вроди, ставний, огрядний, якого я часто бачила коло тебе?

— Ламме? — перепитав він.

— Куди ж він подівся? — знову спитала вона.

— Він наминає в крамничках варені яйця, копчені вугри, солону рибу, zuurtje[213] і все, що тільки можна розжувати. А ходить він туди, бо сподівається зустріти там свою жінку. Ах, чому ти не моя жінка, красунечко мила? Хочеш п'ятдесят флоринів? Чи, може, золоте намисто?

Вона аж перехрестилась.

— Мене ані купиш, ані візьмеш силою, — сказала вона.

— Хіба ж ти нікого не любиш? — запитав він.

— А чого ж? Тебе люблю як свого ближнього, але найбільше люблю Господа нашого Ісуса Христа і святу Діву Марію, які наказали мені вести цнотливе життя. Суворі і важкі ці обов'язки, але Господь допомагає нам, бідним жінкам. Проте є такі, що піддаються спокусі. А чи веселий твій товстий друг?

Уленшпігель відповів:

— Він веселий, як їсть, сумний, як поститься, і завжди мріє про щось. А ти веселої чи сумної вдачі?

— Ми, жінки, — рабині тих, хто нами володіє!

— А коли вами володіє примха? — запитав він.

— І примхи також, — відповіла вона.

— Я зараз скажу Ламме, щоб прийшов до тебе.

— Не треба, — відповіла вона. — Він плакатиме, і я плакатиму.

— Ти, може, бачила його жінку? — запитав Уленшпігель. Вона, зітхнувши, відповіла:

— Його жінка грішила з ним і тепер мусить відбувати тяжку покуту, їй відомо, що він іде на море воювати за перемогу єресі, — про це важко й помислити християнській душі. Захищай його від нападів, доглядай, як поранять, — це просила тобі передати його дружина.

— Ламме брат мій і друг, — мовив Уленшпігель.

— Ах, — вигукнула вона, — якби ж то ви вернулися в лоно матері нашої святої церкви!

— Вона пожирає своїх діток, — відповів Уленшпігель і пішов.

Одного ранку, в березні, коли дув безперестанку рвучкий вітер, а мороз сковував воду все товщим льодом, тримаючи в міцному полоні корабель Трелонга, так що він не міг вийти в море, солдати і матроси з корабля розважалися катанням на санчатах і ковзанах.

Уленшпігель сидів у таверні, і гарненька служниця сумно сказала, наче її щось гнітило:

— Бідний Ламме! Бідний Уленшпігель!

— Чого ти бідкаєшся? — запитав він.

— Ой, яке горе, — промовила вона, — що ви не вірите в святу месу! Ви напевне потрапили б у рай, та й на цьому світі я могла б допомогти вам урятуватися.

Побачивши, що вона підійшла до дверей і уважно прислухається, Уленшпігель запитав її:

— Чи не хочеш ти почути, як іде сніг?

— Ні, — відповіла вона.

— То, може, прислухаєшся, як виє вітер?

— Ні, — ще раз сказала вона.

— А може, слухаєш, як наші хоробрі моряки веселяться в сусідній корчмі?

— Смерть скрадається, наче злодій, — сказала вона.

— Смерть? — перепитав Уленшпігель. — Я тебе не розумію; підійди ближче і скажи ясно.

— Вони там, недалечко, — відповіла вона.

— Хто "вони"?

— Хто? — повторила вона. — Солдати Сімонсена Роля. Вони ось-ось кинуться на вас з ім'ям герцога на вустах. Вас годують тут на заріз, як биків. Ах, чому я про це щойно довідалась? — вигукнула вона, заливаючись сльозами.

— Не плач і не кричи, — сказав він до неї, — і побудь тут!

— Не викажи мене, — сказала вона.

Уленшпігель вискочив з дому і щодуху побіг по всіх крамничках, тавернах і кожному солдатові й матросу шепнув на вухо: "Іспанці йдуть"!

Всі кинулись на корабель і, миттю приготувавшись до бою, стали чекати ворога.

Уленшпігель сказав до Ламме:

— Чи бачиш ти он там славненьку молодичку в чорній сукні з червоною облямівкою, оту, що стоїть на набережній, затуливши обличчя білою хустиною?

— А мені зараз не до неї, — відповів Ламме. — Я змерз і хочу спати.

З цими словами він загорнувся в opperstkleed і зробився, наче глухий.

Уленшпігель упізнав жінку і крикнув до неї з корабля:

— Поїдемо з нами!

— З вами хоч і в могилу, — відповіла вона, — та не можу…