— Ламме, — звернувся до нього Уленшпігель, — ти вдався в журбу. А хіба ж не відаєш, що нема нічого шкідливішого для шкіри, як журба? Коли й далі будеш журитися, то шкіра облупиться на тобі клаптями. Ото гарне діло буде, як тебе зватимуть Ламме Облуплений!
— Мені їсти хочеться, — перебив його Ламме.
— Ну, то ходімо закусимо, — сказав Уленшпігель.
І вони пішли до Старого узвозу, де наїлися choesel'ів і напилися dobbelknol'я досхочу.
І Ламме більше не скиглив. І Уленшпігель сказав:
— Хай буде благословенне добре пиво, що, наче сонце, осяяло твою душу! Ти смієшся, аж черево трясеться. Як я люблю дивитися, коли твої тельбухи танцюють від радості!
— Мій сину, — мовив на те Ламме, — вони б затанцювали ще веселіше, якби я знайшов свою жінку.
— Ходімо тоді її шукати, — сказав Уленшпігель.
І вони пішли в квартал Нижньої Шельди.
— Дивись, — звернувся Уленшпігель до Ламме, — ось дерев'яний будиночок з гарненькими різьбленими віконцями. Зверни увагу на ці жовті завіски і червоний ліхтар. Там, сину мій, за чотирма бочками brumbier'a, uitzet'a[194], dobbelknol'я та амбуазького вина сидить чарівна baesine, так років п'ятдесяти з гаком. Кожного року на ній наростає новий шар сала. На одній бочці горить свічка, а на сволоці висить ліхтар. Там буває і темно і світло: темно — як любляться, світло — як платять.
— То це, значить, притулок диявольських черниць, а ця baesine — то їхня абатиса, — сказав Ламме.
— Атож, — підтвердив Уленшпігель, — це вона в ім'я Вельзевула веде стежкою гріха п'ятнадцять гарненьких, охочих до любощів дівчат, вона їх годує і дає притулок, тільки спати їм там не доводиться.
— То ти вже бував у цьому монастирі? — запитав Ламме.
— Хочу там пошукати твою жіночку, — сказав Уленшпігель. — Ходімо.
— Ні, — сказав Ламме, — я вже передумав і туди не піду.
— То невже ти хочеш, щоб твій друг пішов сам-один до цих Астарт?
— Хай і він туди не йде, — мовив Ламме.
— А якщо він мусить туди йти, щоб шукати Сімох і твою дружину? — сказав на те Уленшпігель.
— Я волів би краще поспати, — відповів Ламме.
— Ну, то заходь, — сказав Уленшпігель, відчиняючи двері і штовхаючи Ламме поперед себе. — Дивись: он там, за бочками, поміж двох свічок, сидить baesine. Кімната велика, дубова стеля почорніла, сволоки закурені. Попід стінами лави, кривоногі столи, на столах кухлі, келихи, склянки, — чарки, пляшки, чаші, дзбани та інше знаряддя пиятики. Посередині також столи й стільці, а на них жіночі накидки, позолочені пояси, оксамитові черевички, сопілки, козиці. Он у тому кутку сходи ведуть нагору. Лисий горбань грає на клавесині, що стоїть на скляних ніжках, від цього клавесин деренчить. Танцюй, череваню! Ось перед тобою п'ятнадцять краль: одні сидять на столах, інші — верхи на стільцях, та нахилилась, та випросталась, та сперлась на лікті, та розсілась, як пані, та лежить горілиць, та на боку — як котрій заманулося, хто в білому, хто в червоному, руки голі, плечі голі, груди відкриті. Вибирай, яка до вподоби. У одних відблиск свічок позолотив русяве волосся, залишивши в тіні їхні блакитні очі, в яких видно тільки вогкий тремтливий блиск. Другі, закотивши під лоба очі, мрійно виводять якусь німецьку баладу під звуки віоли. Треті — дебелі, тілисті, безсоромні брюнетки дудлять амбуазьке вино, виставляють напоказ свої голі до пліч руки, налиті, наче яблука, груди, що випирають із низько викочених суконь, і галасують на весь рот — одна по одній або всі разом. Послухай їх!
— К бісу сьогодні гроші! — казали красуні. — Сьогодні ми будемо кохатися, кохатимем молоденьких хлопців, юнаків, які нам припадуть до вподоби. І задарма! Ох боженьку! Пошли нам сьогодні тих, кого природа наділила чоловічою силою, пошли справжніх чоловіків, хай вони прийдуть сюди до нас! Вчора за гроші, а сьогодні задля втіхи! Хто хоче пити з наших уст? Вони ще вогкі від вина. Вино й поцілунки — це найвище блаженство! До всіх чортів удовиць, що сплять самотні! А ми — дівчата! Сьогодні день доброчинності. Молодим, сильним, гарним ми відкриваємо свої обійми. Вип'ємо! Що, маленька? Чи не перед любовним боєм забилося твоє серденько в грудях, як пташка в клітці? І як б'ється. Це годинник поцілунків. Коли ж прийдуть до нас повні серця і порожні гаманці? Хіба не чуєте ласої пригоди? Яка різниця між юним гезом і вельможним маркграфом? Вельможний платить флоринами, а юний гез пестощами. Хай живе гез! І на цвинтарі всіх побудимо!
Так говорили добрі, палкі й веселі з-поміж дівчат, що віддавали своє життя коханню.
Та були між ними й інші — з виснаженими обличчями, кощавими плечима: вони гендлювали своїм тілом, наче крамар у крамниці, і відкладали кожен гріш, виторгуваний за своє сухоребре тіло. Ті незадоволено бурчали:
— Хіба ми дурні, щоб за таку важку роботу та не брати грошей тільки через те, що молодим повійницям зайшов дур у голову! Їм бракує клепки в голові, а в нас усі. Ми не бажаємо на схилі віку валятися по канавах, як вони, нам плати, коли ми продажні. Чорта лисого на дурничку! Всі чоловіки гидкі, смердючі, всі вони ненажери, п'янюги, буркотуни. Це вони збивають з доброї путі бідолашних жінок!
Та молодші й гарніші зовсім їх не слухали і, весело попиваючи винце, гукали:
— Чуєте подзвіння в соборі? Це по мертвих. А ми всі живі і аж горимо! Й на цвинтарі всіх побудимо!
Побачивши стільки жінок разом, білявих і чорнявих, молодих і зів'ялих, Ламме засоромився і, опустивши очі, гукнув:
— Уленшпігелю, де ти?
— Він уже давно вмер, мій друже, — сказала гладка дівка, беручи його за руку.
— Вмер? — перепитав Ламме.
— Авжеж, — відповіла вона, — триста років тому, за компанію з Якобом де Костером ван Маарландом[195].
— Пустіть мене, — крикнув Ламме, — і не зачіпайте. Уленшпігелю, де ти? Йди рятуй свого друга! Я негайно ж піду звідси, як не відчепитесь від мене.
— Ні, не підеш, — відповіла дівчина.
— Уленшпігелю! — знову жалібно гукнув Ламме. — Де ти, мій сину? Добродійко, не тягніть мене так за чуба, це не парик, запевняю вас! Рятуйте! Мої вуха й так червоні, а ви хочете в них ще більше крові нагнати. А оця мене щиглями частує! Мені ж болить! Ой лихо! Чим ви мажете мені обличчя? Дайте дзеркало! Я чорний, ніби з комина виліз! Я розсерджусь, якщо не перестанете в'язнути до мене! Не гаразд так знущатися з бідного чоловіка. Відчепіться від мене! Нащо ви шарпаєте мене за штани туди й сюди! Хіба я вам ткацький човник? Е, ви мене таки справді роздратуєте!