Він пригрозив Льєжу і всій окрузі, що знищить все вогнем і мечем, якщо прихильники принцові хоч де поворухнуться.
Єпископ Герард ван Грусбеке[181], іспанський блюдолиз, встиг озброїти своїх солдатів проти принца, який прийшов надто пізно через те, що верхньонімецькі найманці не схотіли йти в бій у мокрих штанах.
13
Уленшпігель і Різенкрафт взяли собі секундантів, які домовилися, що супротивники будуть битися піші і до смертельного кінця, якщо того забажав переможець, — така була умова Різенкрафта.
Місцем двобою обрали галявину, порослу чагарями.
Вже з самого ранку Різенкрафт натягнув на себе свій стрілецький обладунок — шолом з нагрудником, але без заборола, і кольчугу без рукавів. Він розірвав на клапті сорочку і запхнув у шолом, щоб, в разі потреби, було чим перев'язати рану. Потім озброївся арбалетом з доброго арденнського дерева, сагайдаком з тридцятьма стрілами і довгим кинджалом, але не взяв дворучного меча, звичайної зброї стрільців. Він прибув на місце двобою верхи на закованому в залізо коні під бойовим сідлом і з прикрашеним перами налобником.
Уленшпігель озброївся, як благородний рицар: замість коня він приїхав на віслюку, замість сідла простелив собі спідницю вуличної дівки, замість налобника на віслюку був кошик, прикрашений стружками, що маяли на вітрі, а за лати йому правили якісь лахи, бо, казав він, залізо дуже дороге, до сталі доступу нема, що ж до міді, то її останнім часом стільки пішло на гармати, що з решти не викуєш панцира і для кролика. Замість шолома він накрив голову салатним листом; зверху стирчало лебедине перо, щоб проспівало останню пісню, якщо доведеться дуба дати.
Замість легкої, тонкої шпаги Уленшпігель узяв грубезну, довгу ялинову жердку, кінець якої оздобив пучком ялинових гілок. Ліворуч при сідлі висів довгий дерев'яний ніж, праворуч замашна булава — бузиновий дрючок з настромленою на кінці ріпою.
Коли він у такому обладунку прибув на місце двобою, Різенкрафтові секунданти мало не полягали від реготу, але сам німець залишився похмурий і злий.
Уленшпігелеві секунданти зажадали, щоб німець зняв свою сталеву кольчугу, коли на Уленшпігелеві, крім лахміття, немає нічого. Різенкрафт погодився. Тоді його секунданти запитали, навіщо Уленшпігель озброївся мітлою.
— Палицю ви мені самі дозволили, а прикрасити її зеленню не забороняли, — сказав Уленшпігель.
— Хай робить, що хоче, — сказали всі четверо секундантів.
Різенкрафт не сказав ні слова, лише короткими ударами шпаги стинав тоненькі стеблинки вересу.
Секунданти забажали, щоб і він замінив шпагу на мітлу, як Уленшпігель.
Той відповів:
— Коли цей голодранець з доброї своєї волі вибрав таку чудернацьку зброю, то він, мабуть, сподівається нею захистити своє життя.
Уленшпігель підтвердив, що з нього досить і цієї мітли, і четверо секундантів сказали, що все гаразд.
Супротивники стояли один проти одного — Різенкрафт на коні, вкритому залізом, Уленшпігель на віслюку, вкритому власною шкурою.
Уленшпігель виїхав на середину поля і, взявши мітлу напереваги, наче спис, мовив:
— Для мене огидніші від чуми, прокази, смерті ті паскудні злостивці, які, перебуваючи в товаристві добрих вояків, тільки й мають клопоту, що сунуть всюди свою кислу, аж слиняву від злості, пику. Де з'явиться такий, там затихає сміх, замовкає пісня. Вони як не сваряться, то б'ються, отже, разом із чесним боєм за батьківщину, заводять бійки між собою, які завдають шкоди армії і радують ворога. Цей Різенкрафт, що ось стоїть перед вами, вбив за дрібницю двадцять одного товариша по зброї, а в бою або в якій сутичці сам ніколи не виявляв ні блискучої мужності, ні відваги, вартої хоч найменшої нагороди. А тому мені дуже приємно буде сьогодні почухати цього шолудивого пса проти його облізлої шерсті.
Різенкрафт відповів:
— Цей п'янюга наплів казна-чого про поєдинки. Тому я з насолодою розчереплю йому макітру, щоб усі побачили, що в нього сіно в голові замість мозку.
Секунданти звеліли супротивникам спішитися.
В Уленшпігеля впав з голови салатний лист, якого віслюк миттю підхопив і почав їсти, але в цю мить один із секундантів дав йому такого стусана ногою, що він мусив припинити свій приємний сніданок і піти геть із поля бою. Коня теж прогнали, і обидві тварини почвалали пастися вкупі.
Нарешті секунданти засвистіли, подаючи сигнал до бою.
Обидва супротивники люто кинулись один на одного. Різенкрафт споминав усіх чортів і рубав шпагою, а Уленшпігель відбивався мітлою і спритно ухилявся від ударів, забігаючи то навскоси, то навколо, то зиґзаґами, показував йому язика, всіляко перекривляючи його, а той, задихаючись, мов несамовитий махав у повітрі шпагою. Він уже наступав Уленшпігелеві на п'яти, але Уленшпігель раптом обернувся і щосили ткнув його мітлою в ніс. Різенкрафт упав, розчепіривши руки й ноги, наче напівздохла жаба.
Уленшпігель кинувся до нього і почав без жалю шурувати його мітлою і по шерсті, і проти шерсті, примовляючи:
— Проси пощади, бо примушу тебе зжерти цю мітлу!
І він шурував його безперестанку, на велику втіху присутніх, і все примовляв:
— Проси пощади, бо змушу тебе зжерти мою мітлу!
Але Різенкрафт не міг промовити й слова: від лютої злості він дав дуба.
— Хай Бог прийме душу твою, злостивий бідолахо! — мовив Уленшпігель і пішов, пойнятий смутком.
14
Був саме кінець жовтня. У принца бракувало грошей, його армія голодувала. Солдати ремствували. Він ішов у напрямку до Франції, намагаючись зустрінутися з герцогом і дати йому бій, але той від бою ухилявся.
Виступивши з Кенуа-ле-Конт у Камбрезі[182], він натрапив на десять рот німців, вісім загонів іспанців і три ескадрони легкої кінноти під командою дона Рафаеля Енріке, герцогового сина. Дон Рафаель Енріке був там, де кипів найзапекліший бій. Він закричав по-іспанському:
— Бий, бий! Ніякої пощади! Хай живе папа! — і кинувся зі своїми вояками на загін стрільців, яким командував Уленшпігель. Тоді Уленшпігель сказав своєму сержантові:
— Зараз я вирву язика цьому катові.
— Вирви, — відказав той.
І Уленшпігель влучним пострілом розтрощив щелепу і вирвав язик дону Рафаелю Енріке, синові герцога.