— Не всіх, — відповів Уленшпігель, — досить було б і тисячі, якби вони злилися в одну таку, як ти.
Дама сказала йому:
— Спочатку випий кухоль bruinbier'a, закуси шинкою, візьми собі шматок баранини, розріж цього пирога, скуштуй салату.
Уленшпігель склав руки на грудях.
— Шинка, — сказав він, — гарна річ, bruinbier — небесний трунок, баранина — божественна їжа, коли ріжеш пиріг, то аж язик тремтить у роті від задоволення, соковитий салат — це королівська страва. Але тричі блаженний буде той, кому ви на закуску дасте свою красу.
— Годі верзти казна-що, — сказала вона. — Ти спершу наїжся, негіднику.
Уленшпігель запитав:
— А чи не проказати нам спочатку Benedicite[152]?
— Ні, — була відповідь.
Ламме заскиглив:
— Їсти хочеться!
— Зажди трохи, скоро наїсися, — мовила прекрасна дама, — тобі тільки м'ясо в голові.
— І притому свіже, як моя жіночка.
Куховарка при цьому аж скривилась.
Проте всі вони добре наїлись, напились. А крім того, Уленшпігель дістав ще й вночі жадану закуску, і другого дня, і в наступні без відмови.
Осли мали подвійну порцію вівса, а Ламме подвійні обіди. Цілий тиждень він не вилазив із кухні, але втішався тільки стравами, а не куховаркою, бо мріяв про свою жінку.
Це сердило дівчину, і вона казала, що не варто обтяжувати бідну землю тому, хто тільки думає про своє черево.
А тим часом Уленшпігель і дама жили душа в душу. Одного разу вона йому сказала:
— Тілю, ти не вмієш пристойно поводитись. Хто ти такий?
— Я, — сказав він, — син Щасливого Випадку і Доброї Пригоди.
— Ти, як видно, догани собі не робиш, — мовила вона.
— Боюся, щоб інші не перехвалили, — відповів Уленшпігель.
— Хочеш стати на захист скривджених братів?
— Попіл Клаасів б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.
— О, ти хлопець зух, — мовила вона. — А хто такий Клаас?
Уленшпігель відповів:
— Мій батько, спалений на вогнищі за віру.
— Граф Мегем не схожий на тебе, — сказала вона. — Він ладен залити кров'ю мою батьківщину, — адже я народилася в славному місті Антверпені. Отож знай, що він змовився з брабантським радником Схейфом послати в Антверпен десять загонів піхоти.
— Я негайно дам про це знати антверпенцям! — гукнув Уленшпігель. — Помчу, як вітер!
І він, не гаючись, вирушив. Другого дня всі городяни були вже при зброї.
Тим часом Уленшпігель і Ламме поставили своїх віслюків на одній із ферм Сімона Сімонсена, а самі мусили ховатися від графа Мегема, який наказав шукати їх усюди, щоб повісити, бо йому донесли, що два єретики їли й пили в нього.
Він був дуже ревнивий і став допитуватися про них у своєї прекрасної дружини, яка аж зубами скреготіла від гніву, плакала і сімнадцять разів зомлівала. Куховарка хоч і зомлівала, але не так часто, і присягалася спасінням своєї душі, своїм місцем у раю, що ні вона, ні пані не дозволили собі нічого зайвого, хіба що віддали рештки обіду двом голодним прочанам, що їхали верхи на зморених ослах і зазирнули в кухонне вікно.
Цього дня вони пролили стільки сліз, що аж підлога змокріла. Побачивши це, граф Мегем упевнився, що вони таки не брешуть.
Ламме і нишком не наважувався відвідати куховарку, бо вона глузувала з його любові до жінки.
Він засумував, згадуючи ситну їжу, та Уленшпігель почав носити йому ласі шматки — він пробирався у дім до графа Мегема з вулиці святої Катерини і ховався на горищі.
Якось після вечері граф Мегем сказав своїй прекрасній дружині, що вранці він виступає зі своєю кіннотою до міста Буа-ле-Дюк. Потім він пішов спати, а прекрасна дама побігла на горище і розповіла усе Уленшпігелеві.
18
Уленшпігель одягнувся пілігримом і без харчів і грошей негайно вирушив в Буа-ле-Дюк, щоб попередити городян про небезпеку. Він сподівався дорогою взяти коня в Ієроніма Праата, Симонового брата, до якого були в нього листи від принца, а звідти податися навпростець до Буа-ле-Дюка.
Вийшовши на шлях, він побачив загін солдатів і злякався за листи.
Але вирішивши, що при такій нещасливій зустрічі найкраще буде вдавати з себе дурня, він зупинився і почав бурмотіти молитви. Коли солдати порівнялися з ним, він пішов збоку і довідався, що вони йдуть в Буа-ле-Дюк.
Попереду йшов валлонський загін на чолі з капітаном Ламотом[153] і шістьма алебардниками охорони. Далі, відповідно до чину, ішов хорунжий з меншою охороною, потім профос зі своїми алебардниками і двома вивідувачами, начальник варти, начальник обозу, кат з помічниками, сурмачі й барабанщики, які зчиняли неймовірний гуркіт.
За валлонцями йшов загін фламандців у дві сотні чоловік з капітаном і прапороносцем. Загін ділився на дві центурії під командою сержантів, бувалих вояків. Центурії ділились на декурії під командою ротмістрів. Попереду профоса і його stockknecht'ів, помічників, що карали палицями винних, також вигравали сурми й гриміли барабани.
Позаду всіх, на двох відкритих великих возах, лежали, сиділи, стояли, реготали, щебетали, як синички, співали, як соловейки, їли, пили, танцювали вояцькі любки-дівиці, легкого звичаю птиці.
Деякі з них були одягнуті в форму ландскнехтів, тільки пошиту з тонкого білого полотна, з великим викотом на грудях і з прорізами на рукавах, стегнах і спині, крізь які було видно їх ніжне тіло. На головах у них були шапочки з тонкого лляного полотна, вигаптувані золотом, оздоблені гарними страусовими перами, що маяли на вітрі. На поясах, гаптованих золотом і червоним шовком, висіли піхви з золотої парчі для кинджалів, їхні черевички, панчохи, шаровари, куртки, торочки були з білого шовку, а шнурки й застібки — золоті.
Інші також були одягнуті в ландскнехтську форму, але різних кольорів: синю, зелену, бордову, голубу, червону, з прорізами; вишивками, гербами — як кому подобалось. У всіх на рукавах був кольоровий кружечок — ознака їхньої професії.
Hoerweyfel, їхній наглядач, хотів утихомирити дівчат, але вони зовсім не слухались і своїми милими гримасами й словечками примусили й його сміятись.
Одягнутий пілігримом Уленшпігель чимчикував собі поряд із військом, немовби човничок збоку великого корабля.
Раптом Ламот запитав його:
— А ти куди йдеш, прочанине?
— Пане капітан, — відповів голодний Уленшпігель, — колись я вчинив великий гріх, і капітул Собору Богоматері наклав на мене покуту — піти до Рима пішки й просити відпущення в папи. Святий отець дав мені відпущення з умовою, щоб я повернувся на батьківщину і проповідував слово Боже усім солдатам, яких зустріну де по дорозі, а ті повинні за мої проповіді поїти й годувати мене. Так, проповідуючи, я й підтримую нужденне своє життя. То чи не дозволите мені на найближчому привалі виконати свою обітницю?