Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля.
— Ходімо, — звернувся він до Ламме. — Щасливий той, хто в ці чорні дні збереже серце чисте і високо триматиме свій меч.
8
Одного серпневого дня йшов Уленшпігель по вулиці Фландрській у Брюсселі повз будинок Яна Саперміллементе, так прозваного через те, що його дідусь по батькові, як, бувало, розгнівається, то й лається цим словом, щоб не вивергати хули на священне ім'я Господнє. Той Саперміллементе був великим майстром гаптувального ремесла. Однак він давно оглух та осліп від пияцтва, і замість нього гаптувала сеньйорам камзоли, плащі, пантофлі його жінка, стара, злюща відьма, а вродлива донька допомагала їй у цій вигідній роботі.
Отож перед вечором, йдучи повз той будинок, Уленшпігель побачив у вікні дівчину і почув її спів:
Милий серпню, ти скажи,
Хто мій буде наречений?
Милий серпню, розкажи!
— А хоч би й я! — гукнув Уленшпігель.
— Ти? — запитала вона. — А підійди-но ближче, я подивлюся на тебе.
А він їй:
— А чого ж це ти в серпні співаєш про те, про що дівчата в Брабанті співають наприкінці лютого?
— Це тому, — сказала вона, — що їм лише один місяць дає женихів, а мені всі дванадцять. І ось наприкінці кожного місяця, не опівночі, а за шість годин до півночі я схоплююся з ліжка, ступаю три кроки спиною наперед до вікна і співаю те, що ти чув. А потім, знову ж таки спиною наперед, ступаю три кроки до постелі, і так до півночі, а опівночі лягаю спати в надії, що мені присниться суджений. Та місяці, милі жартівники, такі погані, посилають мені уві сні не одного судженого, а дванадцять одразу. Як хочеш — будь тринадцятим.
— Інші приревнують, — відповів Улепшпігель. — Ти співала також і про "звільнення". Про яке ж це?
Дівчина, зашарівшись, відповіла:
— Атож, співала й про "звільнення", бо знаю, чого хочу.
— Я також знаю і несу тобі його, — мовив Уленшпігель.
— Е, зачекай трохи, — сказала вона, усміхнувшись і показавши свої білі зубки.
— Нашо ж чекати? — відповів Уленшпігель. — Ще, бува, на голову будинок звалиться, ураган скине в рівчак, скажений пес укусить за ногу. Ні, я чекати не можу.
— Я ще дуже молода, — сказала вона, — і співаю про наречених, бо такий звичай.
Уленшпігель подумав: "Коли брабантські дівчата викликають наречених на початку березня, то чого ж це вона викликає їх у жнива?" І в нього виникла підозра до неї.
А вона знову сказала усміхаючись:
— Я ж іще дуже молода і викликаю наречених, бо такий звичай.
— То хіба чекатимеш, поки постарієш? — запитав Уленшпігель. — Це погана рахуба. Я ніколи не бачив такої круглої шийки, таких білих персів, фламандських персів, повних доброго молока, яким вигодовують хоробрих молодців.
— Повних? — перепитала вона. — Поки що ні. Ти дуже поквапився, мандрівцю.
— Чекатимеш? — повторив Уленшпігель. — Поки в мене повипадають усі зуби і нічим буде тебе з'їсти живцем, кохана. Ти не відповідаєш, тільки усміхаються твої карі очі та вишневі уста.
Дівчина грайливо подивилася на нього і відповіла:
— Чи не закохався ти в мене так швидко? Хто ти й що робиш? Ти гез чи багатий?
— Гез, — сказав він, — але одразу стану багатим, як віддаси мені себе, красуне.
Вона відповіла:
— Не про те річ. До церкви ходиш? Ти добрий християнин? Де живеш? Чи насмілишся сказати, що ти справжній гез — із тих, що не визнають королівських указів та інквізиції?
Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля, і він сказав:
— Так, я гез і хотів би віддати на поживу хробакам усіх гнобителів Нідерландів. Чого так перелякано дивишся на мене? В моїх грудях палає вогонь кохання до тебе, моя мила, вогонь юності. Його запалив сам Господь Бог, він палатиме, як сонце, поки не згасне. Але й вогонь помсти, що горить у моєму серці, теж запалив Господь Бог. Забряжчать мечі, запалають вогнища, спалахнуть пожежі, буде спустошення, війна і загибель катів.
— Ти гарний, — сказала вона сумно, цілуючи його в обидві щоки, — але краще мовчи.
— А чого ти плачеш? — запитав він.
— Треба завжди бути обережним і тут, і всюди, — мовила вона.
— Хіба ці стіни мають вуха? — запитав Уленшпігель.
— Тут тільки мої, — відповіла вона.
— Твої вушка створив Амур. Я затулю їх поцілунками.
— Слухай, баламуте, що кажу я.
— А в чім річ? Що ти маєш мені сказати?
— Та слухай-бо, — сказала вона нетерпляче. — Он іде моя мати… Мовчи, мовчи при ній.
Ввійшла стара Саперміллементе. Уленшпігель уважно подивився на неї.
"Пика — як дірявий ополоник, — подумав він, — очі холодні, облудні, замість усмішки гримаса, — нема що казати, приємна бабуся".
— Добривечір, паничику, добривечір, — мовила стара. — Я одержала гроші, доню, і добрі гроші від пана Егмонта за отой плащ, на якому вигаптувала для нього блазенський ковпак. Еге ж, паничу, блазенський ковпак, на злість Червоному псові[133].
— Кардиналові Гранвеллі? — запитав Уленшпігель.
— Атож, — підтвердила вона, — на злість Червоному псові. Кажуть, що він доносить королю про всі їхні заміри. Отож вони й хочуть його знищити. І добре зроблять, правда?
Уленшпігель мовчав.
— Ви напевне зустрічали їх на вулиці, вони одягнуті в камзоли й сірі opperstkleed'и, такі, як носить простолюд, з довгими рукавами та чернечими каптурами, а на всіх opperstkleed'ах вигаптувані блазенські ковпаки. Я вигаптувала їх не менше як двадцять сім та донька з п'ятнадцять. Червоний пес сказиться, як побачить ці ковпаки[134]. — А потім стала шепотіти на вухо Уленшпігелеві: — Я знаю, тепер вони надумали замінити ковпаки жмутом колосся на знак єдності. Так, так, вони хочуть повстати проти короля та інквізиції. Давно пора. Чи не так, паничу?
Уленшпігель і на це не відповів нічого.
— Ви, паничику приїжджий, ніби чимось засмучені? — запитала стара. — Наче в рот води набрали.
Уленшпігель, не мовивши ні слова, вийшов. Трохи згодом, щоб не забути, як п'ють, він зайшов у шинок, де грала музика. У шинку було повно чарколюбів, вони голосно говорили про короля, про ненависні укази, про інквізицію і червоного пса, мовляв, його давно треба було вигнати з країни. Тут Уленшпігель побачив і стару. Одягнута в лахміття, вона сиділа збоку біля столу над півквартою горілки і, здавалось, куняла. Довгенько вона так сиділа, потім, вийнявши тарілочку, стала обходити присутніх, прохаючи милостиню, особливо в тих, що були надто необережні в розмові.