Візок проїхав уже чималий шмат дороги, коли вони почули на шляху чиюсь ходу і голос, що співав:
Чи не бачили ви, люди,
Де мій милий гуляє?
Ходить, бродить скрізь і всюди.
Де він є?
Мов орел ягня, зненацька
Вкрав він серденько моє.
Хоч безвусий він, та хвацький.
Де він є?
Передайте: Неле тужить
І не спить, не їсть, не п'є.
Де ти, Тілю, де ти, друже?
Де ти є?
Як без голуба голубка
У жалю гнізда не в'є,
Так марніє вірна любка…
Де він є?
Уленшпігель штовхнув Ламме в живіт і сказав йому:
— Не сопи так, череваню.
— Ах, — зітхнув Ламме, — це дуже важко для такого товстого чоловіка, як я.
Та Уленшпігель вже не слухав його, а, сховавшись за полотняний верх візка і вдаючи п'яничку, що охрип з перепою, заспівав:
Їде милий твій на возі,
Коло нього черевань,
Що наївсь, напивсь в дорозі.
Недалечко ми, поглянь!
— Тілю, — сказав Ламме, — у тебе сьогодні злий язик.
Уленшпігель, не слухаючи його, висунув голову в діру халабуди і сказав:
— Неле, чи впізнаєш мене?
Вона аж стенулася від переляку і, плачучи й сміючись водночас, з мокрими від сліз очима сказала:
— Бачу, бачу тебе, поганий зраднику!
— Неле, — сказав Уленшпігель, — якщо ти хочеш мене бити, то в мене є добра палиця, вона швидко дошкулить, а від її сучків надовго залишиться знак.
— Тілю, — запитала Неле, — ти пішов шукати Сімох?
— Атож, — відповів Уленшпігель.
Неле несла напхом напхану торбину і, подаючи її Уленшпігелеві, сказала:
— Тілю, я подумала, що негаразд чоловікові, рушаючи в мандри, не мати з собою смаженої гуски, шинки, гентської ковбаси. То ось на і згадуй мене, коли їстимеш.
А що Уленшпігель, дивлячись на Неле, і не думав брати торбу, то Ламме, просунувши голову в другу діру, гукнув:
— Передбачлива дівчино, якщо він не візьме, то лише тому, що з нього неабиякий забудько. Давай мені шинку, а з нею й гуску, а на додачу й ковбасу; я все збережу для нього.
— А це що за пика? — запитала Неле.
— Це, — відповів Уленшпігель, — жертва шлюбного життя. Він би висох з горя, як яблуко на черені, коли б не підживлявся безнастанною їжею.
— Ти правду сказав, мій сину, — зітхнув Ламме.
Яскраве сонце добре напекло голову Неле. Вона накрилася фартушком. Бажаючи побути з нею на самоті, Уленшпігель мовив до Ламме:
— Ти бачиш жінку, що он там іде лукою?
— Бачу, — відповів Ламме.
— А впізнаєш?
— Ой леле, — сказав Ламме, — хіба ж це моя дружина?
— Ти не ймеш віри, сліпий кроте?
— А як це не вона? — сказав Ламме.
— Ти ж нічого не втратиш. Он ліворуч на північ стоїть kaberdoesie[124], де ти знайдеш добрий bruinbier. Ми там зустрінемося з тобою. А ось і шинка, щоб викликати спрагу.
Ламме зліз із візка і щодуху побіг до жінки на сіножаті. Уленшпігель сказав до Неле:
— Йди до мене.
Допомігши їй вилізти на візок, він сів біля неї, зняв їй з голови фартушок, скинув з пліч накидку і, цілуючи її без кінця, запитав:
— Куди ти йшла, кохана?
Вона не відповіла нічого від щастя й захвату. Уленшпігель у такому ж захваті сказав до неї:
— Нарешті ти зі мною! Квіти шипшини в живоплотах не такі рожеві, як твоє свіже личко. Ти не королева, але дозволь мені покласти на тебе корону з поцілунків. Твої ніжні рожеві ручки Амур створив для обіймів! Дівчино моя кохана, чи не боляче твоїм плечам від обіймів грубих моїх рук? Метелик легко сідає на пурпурову гвоздику, а чи не зав'яне твоя світлосяйна краса від дотику такого, як я, незграби? Бог на небі, король на троні, сонце в недосяжній височині, але я і Бог, і король, і світло сонця, коли сиджу отак біля тебе! Кучері твої м'якші від шовку! Неле, я навіснію, шаленію, мов божевільний! Але ти не бійся мене, моя кохана. А яка маленька в тебе ніжка! Чому вона така біла? Чи не мили її в молоці?
Вона хотіла встати.
— Чого ти боїшся? — сказав Уленпшігель, — чи не сонця, що світить на нас і всю тебе золотить? Не заплющуй очей. Подивись, який прекрасний вогонь ти запалила в моїх очах. Слухай, кохана, слухай, дорога: це час полудневого мовчання. Селянин вдома споживає полудень о такій порі, чому ж і нам не зажити кохання? Я б ціле життя просидів біля твоїх колін — усе гладив би їх та гладив!
— Облеснику ти, — мовила Неле.
Пресвітле сонце пробивалось до них крізь нап'яте полотно, жайворонок співав над луками, а Неле схилила голову на плече Уленшпігеля.
3
Тим часом вернувся Ламме — він був мокрий від поту і пирхав, як дельфін.
— Ой лихо мені, — бідкався він, — народився я під нещасливою зіркою. Побігши щодуху за тою жінкою і наздогнавши її, я побачив, що то зовсім не моя дружина. Вона значно старіша, на вигляд їй можна дати років сорок п'ять, та ще й носить чепець, отже, вона незаміжня. От вона мене й запитала сердито, чого я так швендяю зі своїм черевом по конюшині?
"Я шукаю свою дружину, яка мене покинула, — відповідаю лагідно, — а прибіг до вас, бо мені видалось, ніби це вона".
Стара дівка гримнула, щоб я вертався назад, звідки прийшов, а жінка моя, мовляв, добре зробила, що покинула мене, бо всі чоловіки — негідники, гультяї, зрадники, паскудники, єретики, спокусники дівчат, хоч би й поважного віку, і коли я не заберуся під три чорти зі своїми тельбухами, і то якнайшвидше, — вона нацькує на мене собаку.
Я дуже злякався і кинувся тікати, бо коло її ніг лежав здоровенний пес. Перебігши за межу її поля, я сів у конюшині відпочити і хотів був трохи підживитись твоєю шинкою. Аж нараз чую — позад мене шурхіт. Глянув, а то псище старої дівки. Він уже не гарчав, а лагідно махав хвостом, мабуть, просячи шинки. Я дав йому кілька невеличких шматочків, коли бачу, біжить його хазяйка і кричить:
"Гуджа його, гуджа гицля, мій песику!"
Я — навтіки, а за мною вслід пес, схопив мене за штани і вирвав клапоть разом з м'ясом. Розлютившись від болю, я потяг його ломакою по передніх лапах і вже напевне перебив хоч одну, бо він упав, репетуючи по-собачому: "За що? Змилуйтесь!" Ну я й змилосердився. А хазяйка, не маючи і каміння, почала жбурляти на мене грудками. Тоді я знову навтіки від неї.
Ой лихо! Чи то ж не жорстоко, чи то ж справедливо, що вона мститься на мені, невинному бідоласі, за те, що не знайшла собі жениха, бо дуже бридка?
Я тяжко засмутився і подався до корчми, яку ти мені показав: думав, bruinbrer розвіє мою журбу. Але й тут мені не пощастило, бо, ввійшовши, бачу бійку, чубляться чоловік і жінка. Я попросив їх, якщо їхня ласка, припинити баталію, щоб можна було випити дзбаночок, так кухликів до шести. Але жінка — справжня stokfisch (суха тріска), розлючена, як відьма, крикнула мені: коли я негайно не піду геть, то вона почастує мене тим самим дерев'яним черевиком, яким гладить по голові свого чоловіка. І ось, друже мій, я тут, мокрісінький від поту, втомлений і голодний як пес. Чи нема в тебе чого-небудь попоїсти?