Це його перший урок. І він не буде забутий. І коли доброту Уленшпігеля, як і доброту Природи, можна взяти під сумнів, то сам він бере натхнення тільки від Природи. Це ж вона виливається, разом з теплим насінням і благородною кров'ю, в сценах на ярмарках, у борделях, пиятиках, бійках, якими книга щедро насичена. І так буйно, що вона здається цнотливою. Найоригінальнішою з цих картин, як на мій погляд, є сцена в куртрейському борделі, де Ламме, Уленшпігель і сім різників, брязкаючи в такт келихами, сівши верхи на ослони, повитягавши ножі, кружляють по залі і співають без упину загрозливий рефрен: "'Т is van te beven de klinkaert" ("Час уже забряжчати келихами").
І цей рефрен, важкий, войовничий, монотонний, невпинно здіймається й міцніє, поволі збуджує лють у серцях і доводить до фінального вибуху. Тут почувається мистецтво наростаючого драматизму, що опановує свідомість і слух, як монументальна симфонія.
Але країна оргій є також і країною любовної ідилії.
Тілесна любов, що в інших країнах Півночі майже завжди має характер брутальний або розпусний, у країні ярмарків уміє зберегти свою глибоку чистоту. В цьому прекрасному саду, у Фландрії, тіло є квіт або плід. Його смакуєш або вдихаєш. Полотна Рубенса — ось пишна поетична комора Фландрії. Литки і стегна "Левкіппових дочок" споріднені з піонами й пухнастими персиками. Здорова чуттєвість сміється, мліючи від щастя, як троянда, що розкриває свої пелюстки.
Нема нічого чистішого, як кохання Уленшпігеля і Неле. Ніколи ще поет не показав себе таким цнотливо обачним. Вся ідилія — це намисто з перлів. Кохання зароджується вже в їхніх дитячих почуттях, боязких і палких, ходить з ними по весняних шляхах, коли двійко цих маленьких закоханих гуляють мовчазні і аж мліють від щастя, боячись вогню, що їх сушить. Воно що далі, то все більше наростає, виявляючись у таких чарівних Liedchen, як, наприклад, пісня любовного чекання в сніжному квітні, і, нарешті, після довгих, мужньо перенесених випробувань, настає сувора і ясна шлюбна ніч, оповідь про яку нагадує мені цнотливу розповідь юного Рафаеля: "Як Павло, з неба спустившися, не міг розкрити Божі таємниці, так серце моє вкрило всі мої думки покровом закоханості. Ось чому про все, що я бачив, про все, що робив, я мовчу, бо ховаю радість у серці своєму…"
Хто б міг сподіватися від цього фламандського огиря такої чистоти й делікатності в почуттях?
Душа Неле в цій книзі — це священний ліс, пронизаний вітрами, як і рівнини її країни. Дикі пристрасті зупиняються на узліссі. Але самий ліс повен співу й задуми. Все, що є найкращого в мистецтві й серці Шарля де Костера, — все тут.
Тут — і в природі, що його оточує, і в чарівних пейзажах, під якими могли б підписатися найкращі фламандські майстри XVI і XVII століть. Вони — як відчинене вікно, що становить фон інтер'єра, вони — як світлий ореол навколо персонажів і квітучих віт, що тремтять на вітрі. Вони — шати, в які їх одягає кожна пора року. Ці пейзажі живуть самі по собі, вони подих одного дня, подих одної незабутньої години, вони душа землі. Прикладів безліч прекрасних. Такий "полудень — король літа" в Дамме. Ось цей чудовий уривок:
"Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець".
Саме тут відчуваєш справжню поезію книги, а не в віршах, здебільшого застарілих і старомодних, в дусі комічних опер часів Луї-Філіппа. Просто аж дивно, коли в прекрасній сцені в куртрейському борделі, серед мускулястої розповіді, Жіліна раптом бере лютню і співає свій банальний романс, який міг би покласти на музику Обер або Адольф Адам. Досить де Костеру перейти на вірші, як він перестав бути поетом. Але його проза, така природна, цвіте, як лука весною, квітами поезії. Його розповідь збудована часто з невеликих ритмічних строф з повторами якоїсь фрази в рефрені. Іноді ці повтори підкреслюють могутніми акордами ритм і підносять його до високих ораторських періодів. Я вже казав, який сильний ефект роблять деякі теми, що переходять з розділу в розділ як лейтмотиви.
У нескінченній течії цієї дуже довгої поеми, де часом втрачаєш провідну нитку розповіді, де композиція часто слабка і всюди неструнка (особливо наприкінці), вони, ці музикальні мотиви, ці пристрасні ритми, створюють цілість.
Така ця народна епопея, єдина в наші часи. Вона лежить переді мною, як рівнина, де блиснули купальські вогні. Навколо несамовито вихряться ярмаркові натовпи. Дзвонять у всі дзвони. Гуркочуть барабани. Уленшпігель і Неле стрибають через палаючі вогнища. Два найвищі вогнища — Кохання й Помста. Але вітер, що віє на вогонь, вітер, що зносить угору полум'я і душі, наче золоті спалахи в дощі іскор, цей вітер — Свобода. Він — найвища пристрасть, вів по той бік добра і по той бік зла, як закон Фландрії.
Уленшпігеля-дитину Клаас навчав вдруге (після науки про Сонце — наука про Пташку), сказавши:
"Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі!.."
Все життя Уленшпігеля — це героїчний девіз його одинадцятої заповіді, що і для нього, — як і для нас, — є перша:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня…
І ось тому, що морський вітер, який надимав вітрила гезів, обмиває "Легенду про Уленшпігеля", тому, що сіль його залишилась на губах Шарля де Костера, — тому національний співець Фландрії є і наш співець. Наш також, бо він — епічний голос Свободи.
РОМЕН РОЛЛАН
ЛЕГЕНДА ПРО УЛЕНШПІГЕЛЯ
Передмова совича
Панове художники, шановні панове видавці, пане поет! Мушу зробити вам кілька зауважень щодо вашого першого видання. Хіба ж це можливо! У такій величезній книзі, в такому слоні, якого вісімнадцятеро вас намагались виштовхнути[6] на стежку слави, не знайшли ви й найменшої місцини для Мінервиного птаха[7], для мудрого совича, розважливого совича! По Німеччині і по оцій Фландрії[8], яку ви так уже любите, я завжди мандрую на плечі в Уленшпігеля, котрий, до речі, і прозваний так тому, що ім'я його означає сович і дзеркало, мудрість і комедія, Uyl en spiegel. Жителі Дамме[9], де він, кажуть, народився, мають звичку вимовляти "u" замість "uy". Але це їхня справа.