Та поволі цей фламандський лис, схрещений з вовком, залишається господарем становища. Поет створює свій фарс, він більше не запозичає, і фарс переходить в епопею.
А потім, наприкінці, коли він уже досить нашвендявся під час мандрів від Брюгге до Рима, тикаючи свою глузливу й кусющу пику і на ярмарки, і в битви, блукаючи в лісах і чагарях, серед вересу й хмелю, повний життя, трунків, спогадів, слави, сміху й страждань, — герой виростає. Індивід стає типом. Тип стає символом. Він не старіє; в нього нема більше тіла, і він каже: "У мене зовсім нема тіла, тільки дух… Дух Фландрії, любов Фландрії — ми не помремо ніколи".
На останніх сторінках він сторож Веерської вежі, невсипущий вартовий Фландрії: він бачить далеке море, береги, луки, ліси, фортеці, замки, вільні острови й озброєні кораблі гезів, що пливуть у бойовому порядку, бачить майбутнє Бельгії й Нідерландів і провіщає його. Він — геній вітчизни. І він іде з книги, співаючи свою десяту пісню, "але ніхто не знає, коли він проспівав останню…".
Він не самотній. Де Костер оточив його типами, творіннями своєї фантазії високого поетичного й символічного значення: батько, мати, кохана, друг. У назві, яку він дав своїй книзі, згадується, крім Уленшпігеля, тільки його товстун-товариш, добрий Ламме, лагідний і хоробрий, котрий як і грішить, то хіба з доброти душевної і котрий жити не може, щоб не любити когось на цьому світі. Але замість того, щоб назвати свою поему "Героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля й Ламме Гудзака", він міг би також назвати її "Трагічні й любовні пригоди Клааса й Сооткін, Катліни й Неле". Це поема тої родини, яка мовою символів значила б: Клаас — мужність, Уленшпігель — дух, Неле — серце, Ламме — шлунок народу Фландрії.
А навкруги цей народ працює, страждає, сміється, бореться… "Золота легенда сповідників і мучеників фламандського народу, — пише Лемоньє, — євангеліє смиренних і пригнічених…" Смиренних? Аякже! Вони озброєні, не дуже їм довіряйте!.. Послухайте-но, як на їхніх кораблях лунає барабан слави, гримить барабан радощів… Жнива достигли для серпа… Хай живе гез!..
Або ці натовпи, що киплять і шумують… Це стихії, вогонь і повітря, матір Природа, життєдайна земля та її дихання, її могутні пахощі і морський вітер.
Як же оцінити подібний твір?
На мій погляд, більшість тих, що намагалися це зробити, помилялись. "Велетенську вежу", як каже Лемоньє, "вежу тіні й диму", оздобили раблезіанськими орифламами, які лише вводять в оману, бо не те міститься в її натурі. Майже всіх критиків "Уленшпігеля" ввів цей міраж в оману. Пантагрюелівська назва, вчене намагання архаїзувати стиль, кілька запозичених масних жартів наводили на думку про медонського кюре, Гомера Сміху… Але яка ж відстань! І Лемоньє, коли він вславляє "Ріжок Сміху", сприймає луну від нього за самий інструмент.
Сміх Рабле — це ревучий потік. Він змітає все — і мудрість, і безумство, і пристрасті. І жодного сліду ненависті!.. Сміх фламандського Уленшпігеля — це маска усміхненого Силена, яка приховує невблаганно-гнівливе обличчя, їдучу жовч, вогненні пристрасті. А зірвіть маску? Він грізний, цей Уленшпігель! Суть його трагічна…
І це добре знав сам де Костер! Краще, ніж його коментатори, він визначив самого себе, він перший задав тон у своїй похмурій "Передмові совича":
"Уленшпігель — Ulieden Spiegel — ваше дзеркало… владарі і підвладні, дзеркало вашої глупоти, безглуздь і злочинів цілої епохи".
Цілої епохи, всіх епох…
— "І однак ви на мене схожі, облудні добродійники, хоч і смієтеся з мене… Чим живиться ваша політика з того часу, як ви пануєте над світом? Різаниною і вбивством… чи певний же ти, що в цьому світі нема вже Карлів П'ятих і Філіппів Других?.."
Сович (Uyl) — це "політик, що натягає на себе маску свободи, чесності, любові до людства, а як прийде слушний час, нищечком задушить людину, а то й цілий народ… Провінціальний поете, — звертається він сам до себе, — полічи, якщо можеш, сов світу цього. Розваж, чи розумно нападати, як ти це робиш, на Силу і Підступність, цих коронованих сов?.."
Отже, він таки нападав на них. Ось де прихований сюжет! Це бич помсти, розум, гостріший за шаблю, це Свобода верхи на коні, немилосердна битва, де кров ллється як dobbelkuyt[5] і де ненависть — також вино. Це пісня незалежності й помсти пригніченого народу. Так твердить несамовите закляття Уленшпігеля, з яким він звернувся до Духів весни:
"Я хочу визволити!.. Я хочу помститись!.."
Помститись за що?
На цьому варто зупинитись! Про що йде мова в цій довгій епопеї, написаній наприкінці XIX століття? Про війни XVI століття між Нідерландами й Іспанією, війни жорстокі, без пощади, без великодушності, як з боку гнобителів, так і з боку пригнічених. Війни, нічим не спокутуванні, бо й через триста років поет нічого не пробачив!..
Протягом трьох століть така ненависть! І це та ненависть, якою поет цементує нову вітчизну!..
Вже з першої сторінки жагуча ненависть стверджується паралеллю між селянином Клаасом і королем Карлом П'ятим, між народженням Уленшпігеля і народженням Філіппа Другого. Ця паралель невблаганно проходить через усю книгу. І жодного разу іспанець не покидав своєї мерзенної й огидної ролі. Жодна з фігур противника не трактується хоч би в малій мірі по-рицарському. Він ворог, отже, він без честі, без совісті.
Яка несамовита ненависть!..
Вирвіть у герцога тельбухи!
По пиці його кишками шмагайте!
Slaet op den trommele, гриміть, барабани!
"В чому ж тоді наша втіха?" — "Я зараз тобі розтлумачу, Ламме. Око за око, зуб за зуб… Хапай сокиру і не давай пощади: ось у чому наша втіха. Бий іспанців і католиків — ворогів наших — всюди, де запопадеш…"
"І чи прийде, нарешті, той благословенний час?.." — "Ця щаслива пора тоді настане, коли в садах Фландрії на яблунях, сливах і вишнях замість яблук, сливок і вишень на кожній гілляці висітиме іспанець".
Ось що значить битва! Тепер зрозумілі фанфари героїчної жорстокості. Але битві настав кінець, а ненависть не зникла.
Імператор мертвий, та цього не досить! Його треба зганьбити, вбити на небі. Христос без жалю очолює помсту…
"Змилуйся, сину мій", — благає Марія.