7
Наступної ночі, шойно почало розвиднятися, Уленшпігель прокинувся від крику Ламме:
— Уленшпігелю! Уленшпігелю! На поміч! Держи її! Розріжте мотузки! Розріжте мотузки!
Уленшпігель піднявся на палубу.
— Чого кричиш? — сказав він. — Я не бачу нікого.
— Це вона, — галасував Ламме, — вона, моя жінка, там, у човні, що плаває навколо того флібота, еге ж, того, звідки ми чули спів і звуки віоли.
На палубу вийшла Неле.
— Розріж мотузки, рибонько! — просив Ламме. — Хіба ж не бачиш, що рана вже загоїлась? Це вона своїми ніжними ручками перев'язала її. Еге ж, вона, вона! Хіба ж ти не бачиш? Ось вона стоїть у човні. Чуєш? Вона ще співає. Йди до мене, моя кохана, не тікай від бідного Ламме, що такий самотній на світі без тебе.
Неле взяла його за руку, торкнулася лоба.
— У нього ще пропасниця, — зауважила вона.
— Розріжте мотузки! — кричав Ламме. — Дайте мені шлюпку! Я ожив, я щасливий, я видужав!
Уленшпігель розрізав мотузки. Ламме скочив з постелі в самих підштанках із білого полотна і почав сам спускати шлюпку.
— Ти глянь, — сказала Неле до Уленшпігеля, — в нього аж руки трусяться від нетерплячки.
Коли шлюпку спустили на воду, Уленшпігель, Неле і Ламме разом з веслярем сіли в неї і попливли до флібота, що стояв далеченько в гавані.
— Гарний флібот! — зауважив Ламме, допомагаючи весляреві.
На ясному ранковому небі, що сяяло, немов кришталь, позолочений першими променями сонця, чітко вимальовувалися обриси корабля та його стрункі щогли.
Ламме усе веслував.
— Розкажи ж нам, як ти її знайшов, — промовив Уленшпігель. Ламме почав уривчасто розповідати:
— Мені покращало, і я заснув. Раптом чую якийсь невиразний шум, наче щось дерев'яне стукнулося об борт. Шлюпка. Вибігає матрос: "Хто там?" А ніжний голосок, її, мій сину, її солодкий голосок, відповідає: "Друзі". Потім грубіший: "Хай живе гез! Від капітана флібота "Йоганна" до Ламме Гудзака". Матрос кидає драбину. Світить місяць. Я бачу постать у чоловічій одежі, що вилазить на палубу, а в тої постаті повні ноги, круглі коліна і стегна. Я собі й думаю: "Еге! Та це ж переодягнута жінка", — і раптом відчуваю, немов троянда розцвіла і торкається мого обличчя — то були її уста, сину мій. Потім, чую, заговорила. Вона! Розумієш? Вона цілує мене й плаче. Це був вогонь, божественний бальзам для мого тіла. "Я знаю, що не гаразд вчинила, але я тебе люблю, мій чоловіче, мій бідний чоловіче! Я часто приходила до тебе, та не насмілювалася наблизитись. Нарешті матрос мені дозволив. Я перев'язала тобі рану, але ти не впізнав мене. Все-таки я тебе вилікувала. Не сердься на мене, дружино моя! Я скрізь ішла слідом за тобою, але я боюсь: він тут, на вашому кораблі. Пусти мене! Коли він мене побачить, то прокляне, і я горітиму вічно в пеклі!" Вона ще раз мене поцілувала, сміючись та плачучи, і пішла, хоч як я благав і плакав. Ти зв'язав мені руки й ноги, сину мій, але тепер…
Сказавши це, він щосили наліг на весла, і кожне весло було наче натягнута тятива лука, з якого ось-ось зірветься прудка стріла.
Коли вони вже підпливали до корабля, Ламме сказав:
— Ось вона стоїть на палубі і грає на віолі, моя кохана жіночка з золотистим волоссям, карими очима, ще свіжими щічками, з голими повними руками, білими пальчиками. Стрибай, човнику, по хвилях!
Капітан флібота, побачивши в човні Ламме, що веслував, як навісний, наказав спустити з палуби драбину. Ламме стрибнув на драбину, мало не зірвавшися в море і відіпхнувши шлюпку більш як на три сажні, видряпався, наче кіт, на палубу та й кинувся до своєї жінки, що аж нестямилася з радощів і почала його обіймати й цілувати.
— Ламме, не забирай мене з собою! — казала вона. — Я дала обітницю Богові, але я тебе кохаю, дружино моя люба!
Неле вигукнула:
— То це ж Каллекен Гейбрехтс, красуня Каллекен!
— Так, це я, — сказала та. — Але що вдієш, минув уже полудень моєї краси.
І вона засмутилась.
— Що ти вчинила? — крикнув Ламме. — Де ти поділася тоді? Чому ти покидаєш мене тепер?
— Слухай, — сказала вона, — і не сердься на мене. Я тобі все розкажу. Знаючи, що ченці — люди божі, я довірилась одному з них. Його звуть брат Корнеліс Адріансен.
— Що? — закричав Ламме, почувши це ім'я. — Отой злостивий лицемір з помийницею замість рота, повною бруду й мерзоти, що тільки й мріє про знищення реформатів, що тільки й знає вихваляти інквізицію й королівські укази! Ах! Отой мерзенний розпусник!..
— Не ображай божого чоловіка, — мовила Каллекен.
— Божий чоловік! — вигукнув Ламме. — Знаю я його! Це мерзотник і паскуда. О нещаслива доле! Моя прекрасна Каллекен потрапила в лабети цьому ченцеві! Не підходь до мене, бо я тебе вб'ю! А я так її любив! Моє бідне, обдурене серце належало тільки їй! Що ти робиш тут? Навіщо ти перев'язувала мою рану? Хай би я краще вмер! Геть від мене! Я більше тебе не можу бачити! Йди геть, а то я кину тебе в море. Де мій ніж?..
Вона обняла його:
— Ламме, чоловіче мій, не плач! Не думай про мене погано. Я ніколи не належала цьому ченцеві.
— Ти брешеш! — крикнув Ламме, плачучи і скрегочучи зубами. — Ах, я ніколи не ревнував, а тепер довелося. Сумна пристрасть! І гнів і любов, хочу вбити тебе і обіймати. Йди геть! Ні, зостанься! Я був такий добрий до неї! А тепер хочу її вбити! Де мій ніж? О, щось пече мене, роздирає, гризе, а ти смієшся з мене!..
Плачучи, вона обнімала його, ніжна, покірна.
— Так, — казав він, — який же я дурний, що гніваюсь на тебе. Так, ти берегла мою честь, ту честь, яку так безглуздо поєднують з жіночою спідницею. То ось для чого ти так солодко мені усміхалась, коли просилася пустити тебе піти на проповідь з приятельками…
— Дозволь мені все сказати! — говорила вона, обнімаючи його. — Щоб мені вмерти тут на місці, коли я обманюю тебе!
— Ну, вмирай, — сказав Ламме. — Ти ж все одно збрешеш!
— Вислухай мене! — благала вона.
— Говори чи не говори, мені тепер байдуже, — сказав Ламме.
— Брата Адріансена, — почала Каллекен, — вважали за доброго проповідника. Я пішла його послухати. Він ставив духовний сан і безшлюбність понад усе на світі, бо через це найлегше потрапити в рай. Його красномовність була надзвичайна, і багато слухачок, чесних жінок, серед яких була і я, а особливо удовиць і дівчат, були вражені до живого серця. А що безшлюбність, як він казав, є стан найдосконаліший, то він і радив нам зректися шлюбного життя. От ми й заприсяглися не знати більше чоловіків…