— Слово солдата — золото, — відповів Уленшпігель.
Другого дня прибув гонець від мессіра де Люме з наказом перевезти дев'ятнадцять полонених ченців із Горкума в Бріль, де був адмірал.
— Вони будуть повішені, — сказав капітан Марін Уленшпігелеві.
— Ні, поки я живий, — ні, — відповів той.
— Мій сину, — сказав Ламме, — хоч не кажи цього панові де Люме. Він лютий і повісить тебе разом з ними, це напевне.
— Я скажу тільки правду, — відповів Уленшпігель. — Слово солдата — золото.
— Якщо ти зможеш їх урятувати, — сказав Марін, — то веди сам барку в Бріль та візьми стерновим Рохуса і, якщо хочеш, Ламме.
— Візьму, — відповів Уленшпігель.
Барка стояла, прив'язана коло Зеленої набережної. В неї посадили дев'ятнадцять ченців. Рохус боязко взявся за стерно. Уленшпігель і Ламме, добре озброєні, сіли на носі. Голодних ченців вартували негідники-солдати, що затесалися між гезів лише задля грабунку. Уленшпігель дав ченцям їсти й пити.
— Це зрадник, — шепталися між собою солдати-негідники.
Дев'ятнадцять ченців зі смиренним виглядом сиділи посеред барки і аж тремтіли, хоч і був липень, ясно світило і пекло сонце, а з моря повівав теплий вітерець. Він надимав вітрила череватої барки, що важко врізалася в зелені хвилі.
Отець Ніколя звернувся до стернового:
— Рохусе, невже нас везуть на Поле шибениць? — Потім став клясти, повернувшись у бік Горкума: — О місто Горкум! Яке лихо жде тебе попереду! Прокляте будеш ти поміж містами, бо в тобі зросло насіння єресі! О місто Горкум! Ангел-хранитель не буде стояти на сторожі брам твоїх. Він більше не оберігатиме цнотливості жінок твоїх, не вселятиме відваги в чоловіків і не стерегтиме багатства твоїх купців! О місто Горкум! Будь ти прокляте навіки, нещасне!
— Прокляте, прокляте! — підхопив Уленшпігель. — Хіба заслуговує прокляття гребінець, що вичесав іспанські воші, чи пес, що порвав свого ланцюга, чи кінь, що скинув з себе жорстокого вершника? Сам ти будь проклятий, проповіднику безглуздий, коли тобі не подобається, що ламають палицю, хоч би й залізну, на спині тирана!
Чернець замовк, опустив очі і, здавалось, закам'янів у священному гніві.
Солдати-негідники, що затесалися між гезів заради грабунку, не відходили від ченців, які знову зголодніли.
Уленшпігель попросив для них сухарів і оселедців, але господар барки відповів:
— Кинути б їх у Маас, щоб вони нажерлися там свіжих оселедців.
Проте Уленшпігель дав їм увесь свій хліб і ковбасу, а також і все, що було в Ламме. Господар барки і солдати-негідники стали ремствувати:
— От зрадник, — говорили вони, — годує ченців, треба донести на нього.
У Дордрехті барка пристала до Bloemenkey — до Набережної квітів.
Чоловіки, жінки, хлопчаки, дівчата юрбами побігли дивитися на ченців; показуючи на них пальцями та погрожуючи кулаками, гукали:
— Погляньте на цих шахраїв, на цих святенників, що тягли людські тіла на вогнище, а душі у вогонь вічний! Подивіться на цих розжирілих тигрів, на цих череватих шакалів!
Ченці похнюпили голови і не посміли й слова сказати. Уленшпігель помітив, що вони знову почали тремтіти.
— Ми знову голодні, добрий солдатику, — сказали вони.
Тоді озвався хазяїн барки:
— Хто завжди п'є, хоч скільки дай? Сухий пісок. Хто завжди пхає у свою пельку? Чернець.
Проте Уленшпігель пішов до міста, купив там хліба, шинки і великий дзбан пива.
— Їжте й пийте, — сказав він. — Ви наші полонені, але я вас урятую, якщо тільки зможу. Слово солдата — золото.
— Нащо ти їх годуєш? Вони ж тобі не заплатять, — казали негідники-солдати і почали нишком перешіптуватись: — Він обіцяв їх урятувати, треба за ним дивитися.
На світанку вони прибули в Бріль. Брама перед ними відчинилась, і voetlooper — гонець — побіг доповісти мессіру де Люме про їхнє прибуття.
Отримавши цю звістку, той поквапно одягнувся, сів на коня і в супроводі кількох вершників та озброєних піхотинців поїхав до брами.
І тут Уленшпігель удруге побачив лютого адмірала, одягнутого, як вельможний пан, що живе в розкошах.
— Здорові були, шановні панотчики, — глузливо сказав він. — Покажіть-но руки. А де кров графа Егмонта і графа Горна? Ви мені показуєте білі лапи, а на них же їхня кров!
Чернець, на ім'я Леопард, відповів:
— Роби з нами що хочеш. Ми ченці. Ніхто за нас не заступиться.
— Він правильно сказав, — озвався Уленшпігель, — бо чернець порвав з усім світом, з батьком, з матір'ю, з братом, сестрою, дружиною і коханою і в останню годину йому ні до кого звернутися. А все-таки, ваша вельможність, я спробую це зробити. Капітан Марін, підписуючи капітуляцію Горкума, дав обіцянку, що ченці будуть випущені на свободу нарівні з усіма. А тим часом вони були затримані без усякої на те причини. Я чув, що їх мають повісити. Монсеньйоре, уклінно прошу вас помилувати їх, бо слово солдата — золото.
— А ти хто такий? — запитав мессір де Люме.
— Монсеньйоре, — відповів Уленшпігель, — я фламандець, з прекрасної країни Фландрії, і селянин, і благородний дворянин — усе разом. Тиняюся по світу, хвалю все гарне і добре, глузую з глупоти на весь голос. Я і вас вихвалятиму, якщо ви додержите обіцянки, даної капітаном: адже слово солдата — золото.
Але солдати-негідники, що супроводили ченців, сказали:
— Монсеньйоре, він зрадник. Він обіцяв їх урятувати, давав їм хліб, ковбасу, шинку, пиво, а нам нічого.
Мессір де Люме звернувся до Уленшпігеля:
— Фламандський бродяго, ти потураєш ченцям, то й будеш повішений разом із ними.
— Не боюсь, — відповів Уленшпігель, — а слово солдата — золото.
— Чого це ти так розходився? — мовив де Люме.
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Ченців зачинили в повітці, а разом з ними й Уленшпігеля. Тут вони хотіли одвернути його від єресі богословськими аргументами, але він, слухаючи їх, заснув.
Тим часом як де Люме сидів за столом, повним наїдків і напоїв, із Горкума прибув посланець від капітана Маріна з копією листа Мовчазного, принца Оранського, де наказувалось: "Представникам влади як у містах, так і на селі охороняти права й безпеку духівництва так само, як і всіх інших станів".
Гонець попросив провести його до самого де Люме, щоб віддати у власні руки копію листа.