Красуня Жіліна, мов перелякана кішка, дряпалася пазурами у двері, віконниці, шибки, ніби хотіла пролізти крізь них. Потім, бліда як смерть, вона скоцюрбилась у темному куточку, вишкіривши зуби і дико поводячи очима, тримаючи перед собою лютню, неначе хотіла нею захиститися.
Семеро і Ламме сказали дівчатам: "Ми вас не зачепимо", — і з їхньою допомогою пов'язали мотузками й ланцюгами шпигунів, що тремтіли від жаху, не сміючи й пальцем поворухнути, бо знали, що хазяїн "Бджоли" вибрав найдужчих з-поміж різників, і ті б їх умить порубали на шматки, коли б вони надумали чинити опір.
До кожної свічки, яку Уленшпігель примушував Стевен з'їсти, він примовляв:
— Оця за шибеницю; оця за канчуки; оця за тавро; четверта за проштрикнутий язик, а оці дві чудові свічки, на які пішло багато лою, за королівські кораблі і четвертування галерами; оця за твоє шпигунське кубло; оця за твою повію в парчевій сукні, а решта — для моєї втіхи.
А дівчата реготали, дивлячись, як стара аж казиться від злості і намагається виплюнути лій. Але надаремно — все одно рот у неї був напхом напханий.
Уленшпігель, Ламме і семеро, не вгаваючи, співали в лад:
— 'Т is van te beven de klinkaert!
Потім Уленшпігель подав знак співати тихенько, і, коли вони притихли, гукнув до шпигунів і дівчат:
— Як хто з вас покличе на допомогу, той буде вбитий на місці.
— Вбитий на місці, — гукнули різники.
— Ми мовчатимем, — сказали дівчата, — тільки не зачіпай нас, Уленшпігелю!
А Жіліна сиділа, скоцюрбившись, у своєму кутку з виряченими очима й вискаленими зубами і не могла промовити й слова, тільки притискала до себе свою лютню.
А семеро все мурмотіли в лад:
— 'Т is van te beven de klinkaert!
Стара Стевен, показуючи на повний рот свічок, пояснила на мигах, що мовчатиме.
Обіцяли й шпигуни мовчати.
Уленшпігель заговорив знову.
— Ви тут у нашій владі, — сказав він. — Надворі темна ніч, біля нас річка Ліс, і коли ми вас туди кинемо, то тільки забулькоче. Брами в Куртре замкнені. Якщо нічна сторожа й чула який галас, то все одно й з місця не зрушить, бо вона просто полінується або ж гадатиме, що то добрі фламандці п'ють-гуляють і веселих пісень співають під дзенькіт склянок і пляшок. Отже, ви в наших руках, а тому — ні пари з уст! — Потім він звернувся до сімох: — Ви підете в Петегем до гезів?
— Ми вже збиралися, почувши, що ти прийшов.
— А тоді підете на море?
— Так, — відповіли вони.
— А чи не знаєте ви з-поміж шпигунів таких, яких можна було б звільнити, щоб вони нам послужили?
— Є двоє, — сказали вони, — Ніклас і Йоос, вони ніколи не переслідували нещасних реформатів.
— Можете бути певні за нас, — сказали Ніклас і Йоос.
Уленшпігель тоді сказав:
— Ось вам двадцять флоринів. Це вдвічі більше, ніж ви одержали б за ганебний донос.
Раптом п'ятеро інших вигукнули:
— Двадцять флоринів! То й ми будемо служити принцу за двадцять флоринів. Король платить мало. Дай кожному з нас половину того, і ми на суді скажемо все, що ти захочеш.
Різники й Ламме притишеним голосом заспівали:
— 'Т is van te beven de klinkaert! 'T is van te beven de klinkaert!
— Щоб ви не базікали зайвого, — мовив Уленшпігель, — семеро поведуть вас зв'язаних у Петегем до гезів. На морі ви одержите по десять флоринів, а поки що будете вдовольнятися хлібом і юшкою з похідної кухні, і ми певні, що ви не загинете. Якщо поведетеся мужньо, то матимете свою частку із здобичі. А як спробуєте тікати, то вас повісять. А коли й пощастить уникнути шибениці, то вже не минути вам мого ножа.
— Ми будемо служити тому, хто нам платитиме, — сказали вони.
— 'Т is van te beven de klinkaert! 'T is van te beven de klinkaert! — повторювали семеро й Ламме, стукаючи по столу розбитими келихами й черепками від посуду.
— Заберіть також із собою Жіліну, стару Стевен і трьох дівок, — сказав Уленшпігель. — Якщо хто з них спробує тікати, зашийте в лантух і киньте в річку.
— Він не вбив мене! — крикнула Жіліна і, вискочивши зі свого кутка та вимахуючи лютнею, заспівала:
У серці їдь вогнева,
Кривава і хмільна.
Моя матуся — Єва,
Мій батько — Сатана.
Стара Стевен та інші мало не плакали.
— Не бійтеся нічого, красунечки, — мовив Уленшпігель, — ви такі милі, солодкі, що вас усюди будуть пестити, кохати, цілувати. А з воєнної здобичі кожна матиме свою частку.
— Мені то вже не дадуть нічого, бо я стара, — бідкалася Стевен.
— Гріш на день, крокодиле чортів, — сказав Уленшпігель, — і ти будеш служницею в цих чотирьох красунь, пратимеш їхні спідниці, сорочки й простирадла.
— Я? О Господи Боже! — простогнала стара.
— Ти довго попихала ними, розкошувала з прибутків від їхнього тіла, а вони бідували й голодували. Можеш скімлити й ревти скільки хочеш, а буде так, як я сказав.
Тоді четверо дівчат почали сміятися з Стевен, показуючи їй язика.
— Всьому на світі буває кінець! — казали вони. — І хто б міг подумати це про таку пройду, як Стевен? Тепер вона попрацює на нас, як рабиня. Хай тебе Бог благословить, Уленшпігелю!
Уленшпігель наказав тоді різникам і Ламме:
— Заберіть з льоху все вино і візьміть гроші. Все це піде на утримання старої та чотирьох дівчат.
— Стара скупердяйка аж зубами скрегоче, — казали дівчата. — Ти не жаліла нас, ми й тебе не пожаліємо. Хай Бог благословить сеньйора Уленшпігеля!
А потім усі три звернулися до Жіліни:
— Ти була їй за доньку і добувала для неї хліб, ділила з нею прибутки від свого ганебного шпигунства. Хоч ти й натягла парчеву сукню, а посмій лише нас бити чи ображати! Ти з презирством дивилася на нас, бо ми носили бумазейні сукенки. Але ж твої розкішні шати — це кров твоїх жертв. Здеремо з неї вбрання, хай і вона буде така, як ми.
— Не зачіпайте її, — сказав Уленшпігель.
Жіліна кинулась йому на шию й сказала:
— Дякую тобі, що ти не вбив мене і не дозволив зробити з мене опудало.
Дівчата заздрісно поглядали на Уленшпігеля і говорили:
— І він не тямиться від неї, як і всі.
Жіліна заспівала під свою лютню.
Семеро вирушили берегом річки Ліс у Петегем, ведучи з собою шпигунів і дівчат. Дорогою вони наспівували:
— 'Т is van te beven de klinkaert!
На світанку вони прибули до табору й заспівали жайворонком, а відповіли їм кукуріканням. До дівчат і шпигунів приставили пильну варту, а проте ополудні третього дня Жіліну знайшли мертву: серце в неї було простромлене довгою шпилькою. Троє дівчат обвинуватили в цьому стару Стевен. Її поставили перед військовим судом, що складався з капітана, капралів і сержантів. На суді вона сама, без тортур, призналася, що вбила Жіліну із заздрощів до її краси і за те, що Жіліна поводилася з нею, як з рабинею. Стевен повісили, і труп її закопали в лісі.