Скоро саме звідтіля шугонув вітер, почувся густий людський лемент, якийсь гам переможний, а далі ворухнув крилами вітряк, котрого саме повертали до вітру, повагався, затріщав і почав битись, як живий велетень. Його сусід уже це проробив набагато швидше, без тріску, без скрипу старечого, а раптово і відчайдушно. Лемент ущух, лишень у возах заіржали коні, що привезли хліб для млива. Ми кинули візок напризволяще і, зачаровані, збуджені, пішли й собі до тих вітряків. Тут пахло хлібом, життям, щастям, усім отим найвищим і найзвичайнішим, що є в людини. Фабіян, у заячій шапці, побожно склав руки і дивився на крила, зачудований, загіпнотизований їх летом; Явтушок розпрощався з ним, заплакав, коли прохав за хату і за все.
Увесь ранок ми билися проти вітрів, через поля. Мені все ввижалося, що зараз вийде відомий усьому Вавилону злодій Назар, із плескуватим носом, і оббере нас до ниточки, вб'є Явтушка, який разом з іншими колись полював на нього, аби той не вкрав коня.
Біля Павлюкових хуторів і справді хтось вийшов із заростей, змахнув рукою — мовляв, стій! — і пішов нам навперейми. Досі я думав, що Явтушок теж при зброї, сам бачив її на Йордані.
Явтушок став, не випускаючи віжок, ми всі теж зупинились і згуртувалися навколо нього, готові прийняти смерть разом із ним.
То був Данько Соколюк.
Підійшовши до нас, Данько впізнав Явтушка, посміхнувся безневинно, незлобиво, засунув за пояс обріза і запитав:
— Далеко?
— В Зелені Млини… До лемків…
— Бував там. Колись там водилися гарні племінні жеребці. А тепер — не знаю.
— Все як було, — сказав Явтушок.
— Думаєш, там не знайдуть тебе?
— Як уже буде…
— Знайдуть. Скрізь знайдуть…
Засмаглий на вітрах, у розхристаному кожусі, зі шрамом, якого не було раніше, в новеньких хромових чоботях, він зійшов з дороги, і ми рушили за Явтушком далі.
В заростях заіржав його спутаний кінь — коли він плигав, нам було видно його голову і гриву, чорну–чорну.
— Вйо, коні! Ех, коні ви мої, коні!.. — сказав Явтушок, радий, що все добре обійшлося.
Ми стали пружніші, завзятіші, майже на руках понесли свій візок на Абіссінські горби (гей–гей, аж куди сягала вавилонська земля). Коли їх Данько Соколюк орав та засівав, тоді зривалися з них вихори, а тепер горби вибунтувались, знесиліли, і лише тихий поземок нервово шарудів на зашерхлій ріллі. Ми довго дерлися на ті горби, а вершник вибрався на них, як вітер, обігнав нас і, круто осадивши коня, став чекати на самій вершині. Кінь, та ще сама гора, надавали йому суворості й величі. Данько Соколюк, колишній хазяїн цих пекельних горбів, сказав:
— Ви так дерлися на гору, що я ледве наздогнав вас. Забув спитати — мої як там? Лук'яньо, Дарина… Живі?
Явтушок кивнув головою, мовляв, слава богу, всі живі, здорові, от тільки про нього, Данька, нічого не знають, де запропастився.
— Аж ти он де. Я так і думав, що ти десь тут.
Данько на коні посміхнувся, той візок, мабуть, здавався йому витвором доконче новим і цікавим. Провів нас до рову.
— Забув запитати про Парфену…
— Не журись за неї, вона не пропаде. А ти, бачу, пам'ятаєш про неї…
— Любив її… — кинув Данько з коня наче й нехотя, але щиро, бо довгенько мовчав після тих слів.
Біля рову Данько відстав од нас, звернув у зарості, і далі ми пішли самі.
Перше село, яке ми поминули під час своєї мандрівки, було Семиводи. Добре пам'ятаю це село ще відтоді, як проїздив його з батьком. Хати на зелені свята тут були в клечанні, в них пахло зіллям, а на Спаса пахло першими грушами. В одній з таких хатинок жив батьків товариш Артем Буга, тихий, вимитий, у вишиваній сорочці, тримав пасіку, і його дружина Дуся завше, коли ми тут зупинялись, частувала нас медівниками, ніхто понад неї не вмів пекти чогось подібного. Хата їхня стояла на пагорбку, подвір'я було заметене, все у спориші, на причілку у вікна задивлялися мальви, і жодної зламаної чи зірваної — у них не було дітей. Під стріхою, на цвяшку, завше висів солом'яний бриль із порваною сіткою, в ньому Артем Буга виходив на пасіку, аби врізати для нас вощини з медом. І нині він там висів, майже зотлілий. Проте господарів удома не було. В городі на торішньому бур'яні цвірінькали горобці, на бересті в колесі–гнізді стояв чорногуз і, мабуть, чекав на повернення своїх хазяїв, бо коли ми зупинилися тут, то він змахнув крилами і став вибивати гарячим дзьобом пісню сім'ї. Ми ж не стали очікувати господарів і всі надії покладали тепер на Нову Греблю, в якій батько з Явтушком мали ще ближчих знайомих, ніж ці, не раз зупинялися там, а одного разу навіть лишилися на ніч. Родина там була велика, працьовита, вся з дорослих, там заночувати сьогодні саме враз, а вже від них, від Бездушних (які несправедливі бувають прізвища!) залишиться половина дороги. Далі Овече, Райгород — і країна, про існування якої світ не підозрює.
Там вечорами пахне чередою і грає духовий оркестр до самісінького ранку. Міді у тому оркестрі багато, але кларнета нема, коли батько гостював, то ставав таким хвальком, що мусила втручатися мати в його музичні здібності, і він потім замовкав надовго.
Саме була та година, коли Вавилонська гора куріла димами, коли Фабіян кінчав діла мирські і брався за книжки, щоб дізнатися про тайни світу, — згасали вітри над полями, зупинялися вітряки, вмовкали кузні, в хатах подавали куліш, затертий конопляним сім'ям, розчиняли хліб у діжках, запарювали червоні кваси до борщів, зачиняли ворота од людей злих, і пастухи вигонили в поле колгоспних коней, а хлопці та дівчата збиралися на гойдалку. Так уявлялося мені все на відстані, аж поки ми не дісталися наших Бездушних.
Сини у Бездушного мовчазні, понурі, а сам він зустрів Явтушка ніби й привітно, на всю ораву наскидав дерев'яних ложок на стіл, повечеряти дав. Мову завів за вечерею сторожку, неприємну для Явтушка.
— Куди ведеш малечу?
— В Зелені Млини, до дядька…
— А що Вавилон? Прогнав вас чи як?
— Самі пішли… — глипнув Явтушок на Прісю, щоб та не збовкнула чого.
— Як, от отак самі? Певно, є якась причина.
— Ні–ні, нема ніякої. Ото Чорногоріє, — показав на мене Явтушок, підрятовуючись на мені. — Бачите, який він. У нього дядько помер через сухоти. Знаєте ж, Андріян, той, що криниці копав…