– Я з вами, – сказав старий у червоній сорочці.
– Я бажаю знати, що тут відбувається, – зненацька вигукнув чоловік у светрі під горло.
Якщо не враховувати яскраво-червоних, як рум'яна, плям на обох щоках, обличчя в нього було смертельно блідим.
– Я зараз же бажаю знати, що відбувається.
– Не заперечую, я також дещо здивований, – мовив британець і вирушив уперед.
Чоловік у червоній сорочці слідом за ним. Юнка з осоловілим лицем потяглася трохи за ними, та потім зупинилася на межі між загальним салоном і бізнес-класом, наче не впевнена, де вона перебуває.
Літній джентльмен в обстріпаному спортивному піджаку підійшов до ілюмінатора лівого борту і, нахилившись, подивився крізь нього.
– Що ви бачите? – запитала Лорел Стівенсон.
– Темряву і гори, – відповів чоловік у спортивному піджаку.
– Скелясті гори[58]? – перепитав Алберт.
Чоловік в обстріпаному спортивному піджаку кивнув:
– Гадаю, так, юначе.
Алберт подумав і собі піти в ніс. Йому, сімнадцятирічному і люто кмітливому, також спало на думку Таємниче Призове Питання цієї ночі: хто пілотує їхній літак.
Потім він вирішив, що це не має значення… наразі, принаймні. Вони досі плавно летять, а отже, напевне є хтось, якщо навіть той хтось виявиться чимсь – автопілотом, іншим словом – і він не може з цим бодай чогось вдіяти. Як Алберт Кавснер, він був талановитим скрипалем – не зовсім вундеркіндом – і прямував на навчання у "Музичному коледжі Берклі"[59]. Як Козир Кавснер, він був (у своїх снах, принаймні) найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі, мисливцем за головами, котрий розслаблявся по суботах, не забував тримати своє взуття подалі від ліжка[60] і одним оком назирав, де можна взяти гарний куш, а другим – доброго кошерного кафе десь серед курявого шляху. Козир був, як припускав сам хлопець, чимсь на кшталт його сховку від люблячих батьків, які не дозволяли йому грати в бейсбол у "Малій Лізі"[61], оскільки він може ушкодити свої талановиті руки, і які вірили (вглибині своїх сердець), що кожний нежить є ознакою пневмонії. Він був скрипалем-револьверником – доволі цікаве поєднання, – але ні біса не тямив у пілотуванні літаків. А ще ця мала дівчинка перед цим сказала дещо, що його заінтригувало й від чого одночасно в нього захолола кров. "Я намацала його волосся! – сказала вона. – Хтось здер з нього волосся!"
Алберт відколовся від Дайни з Лорел (чоловік у задрипаному спортивному піджаку перейшов до правого борту, щоб подивитися крізь тамтешні вікна, а чоловік у светрі під горло вирушив уперед, доганяючи інших, з войовничо зіщуленими очима) і пішов по проходу лівого борту в зворотному напрямку, тим шляхом, який була пройшла Дайна.
"Хтось здер з нього волосся!" – сказала вона, і вже за кілька рядів Алберт побачив те, про що вона говорила.
2
– Я молю Бога, сер, – промовив британець, – щоби той пілотський кашкет, який я помітив на одному з крісел першого класу, належав вам.
Браян, похнюпивши голову, стояв перед пілотською кабіною і гарячково думав. Від несподіванки він здригнувся, крутнувшись на підборах, коли позаду нього заговорив британець:
– Не мав наміру вас сполохати, – делікатно промовив британець. – Мене звуть Нік Гопвел, – простягнув він руку.
Браян її потиснув. І в ту мить, коли він виконував свою половину цього древнього ритуалу, майнула думка, що це напевне сон. Той, що йому навіяв лячний рейс з Токіо і новина про те, що загинула Енн.
Почасти йому було зрозуміло, що це не так, так само, як він почасти розумів, що не крики тієї дівчинки призвели до спорожніння секції першого класу, але він вчепився за цю думку так само міцно, як тоді за ту. Це допомагало, то чому б і ні? Решта – навіженство, таке навіжене, що навіть від самої спроби про це думати боліла голова і обсипало жаром. Крім того, часу на роздуми дійсно не було, просто не було часу, й від цього він також відчув деяке полегшення.
– Браян Інґал, – відрекомендувався він. – Хоча обставини наразі… – Він безпорадно знизав плечима. Які насправді ці обставини? Він не міг нашукати прикметника, який міг би їх адекватно визначити.
– Трішки екстравагантні, чи не так? – кивнув Гопвел. – Краще про них зараз не думати, я гадаю. А екіпаж щось відповідає?
– Ні, – відказав Браян і зненацька в розпачі вгатив кулаком у двері.
– Легше, легше, – заспокійливо мовив Гопвел. – Скажіть мені про той кашкет, містере Інґал. Ви не уявляєте, яке вдоволення і полегшення подарує мені можливість звертатися до вас як до капітана Інґала.
Браян проти власної волі посміхнувся.
– Так, я капітан Інґал, – підтвердив він. – Але вважаю, що за цих обставин ви можете звати мене Браяном.
Нік Гопвел вхопив Браянову ліву руку і сердечно її поцілував:
– Гадаю, я натомість зватиму вас Спасителем. Ви не вельми заперечуватимете?
Браян, закинувши назад голову, почав реготати. До нього приєднався Нік. Отак вони там і стояли перед замкненими дверима в майже порожньому літаку, дико регочучи, коли туди з'явилися чоловік у червоній сорочці і чоловік у светрі під горло, дивлячись на них так, наче вони обидва збожеволіли.
3
Алберт Кавснер кілька секунд потримав те волосся в руці, вдумливо його роздивляючись. Чорне й блискуче у горішньому світлі, як годиться, зі шкірою, і він зовсім не здивувався, що воно до чортів налякало маленьку дівчинку. Воно б і Алберта налякало, якби він не мав змоги його побачити.
Він кинув перуку назад на крісло, глянув на сумочку на сусідньому кріслі, а потім уважніше придивився до того, що лежало поруч із сумочкою. То була проста золота обручка. Хлопець її підняв, оглянув і поклав на місце. Він повільно вирушив у хвостову частину авіалайнера.
Менше ніж за хвилину його приголомшило таким здивуванням, що Алберт нанівець забув як про те, хто веде літак, так і про те, як той убіса сідатиме, якщо там автопілот.
Пасажири рейсу №29 зникли, але залишили по собі казкові – а подеколи й запаморочливі – розсипи скарбів. Майже на кожному кріслі Алберт знаходив коштовності: здебільшого обручки, проте траплялися також речі з діамантами, смарагдами, рубінами. Скажімо, сережки, більшість із крамниць "все по п'ять і десять"[62], але деякі, на Албертове око, виглядали доволі дорогими. Декілька добрих речей було у його матері, але, у порівнянні з дечим тутешнім, її ювелірні прикраси мали б вигляд придбаних на якомусь базарному розпродажу. Тут були шпильки, намиста, запонки, ідентифікаційні браслети. І годинники, годинники, годинники. Від "Таймексів" до "Ролексів"[63], і їх тут, здавалося, було зо дві сотні, вони лежали на сидіннях, лежали на підлозі між кріслами, лежали в проходах. Виблискуючи під світлом.