"767-й" все ще мчав не менш як з шістдесятимильною швидкістю, коли Браян – усією, до останньої унції, вагою свого тіла навалившись на мертвий штурвал – потягнув його вправо. Лайнер слухався, наче лінива шкапа, і Браян просковзнув повз припаркований літак всього лиш на відстані якихось шести футів. Вікна його промайнули, наче ряд сліпих очей.
Далі вони покотилися в бік терміналу "Юнайтид", де біля перехідних хоботів застигли, неначе немовлята на годівлі, не менше дюжини літаків. Тепер швидкість їхнього "Боїнга" впала до тридцяти з лишком миль.
– Нагніться й упріться! – кричав у мікрофон Браян, на мить забувши, що його літак такий само мертвий, як і решта тут, і інтерком не працює. – Приготуйтесь до зіткнення! Приго…
"Боїнг" рейсу №29 "Американської гідності" врізався в термінал №29 авіакомпанії "Юнайтид ерлайнз" зі швидкістю приблизно двадцять дев'ять миль на годину. Сильний, гучний удар, а слідом скрегіт жмаканого металу і звуки битого скла. Браяна знову кинуло в його упряж, потім відкинуло назад у крісло. Він застиг там на якусь мить, чекаючи вибуху… а потім згадав, що в баках не залишилося нічого, нема чому вибухати.
Він повимикав усі тумблери на приладовій панелі – панель і так була мертвою, але ця звичка корінилася глибоко, – а потім обернувся перевірити, як там Лорел. Вона дивилася на нього змарнілими, апатичними очима.
– Вийшло найближче до того, як мені б хотілося, якби я бодай колись мріяв таке утнути, – нетвердо промовив Браян.
– Краще б ви дозволили нам упасти й розбитися. Усі наші жертви… Дайна… Нік… все нінащо. Тут просто те саме. Просто те ж саме.
Браян розстібнув на собі упряж і звівся на тремтячі ноги. Витягши з задньої кишені хустинку, він подав її Лорел.
– Витирайте собі носа. Він кровоточить.
Вона взяла носовичок, а потім просто дивилася на нього так, ніби ніколи в житті не бачила подібної речі.
Браян пройшов повз неї й повільно побрів у пасажирський салон. Там став у дверях, рахуючи носи. З його пасажирами – тобто, з тією купкою їх, що ще залишилися, – здавалося, все гаразд. Важко схлипувала, притискаючись головою до грудей Алберта, Бетані. Руді Ворік розстібнув свій ремінь безпеки й підвівся, вдарився головою об горішній багажник і знову сів. Він дивився на Браяна причмеленими, невтямливими очима. Браян вловив себе на думці – чи й досі Руді Ворік голодний. І вирішив, що ні.
– Давайте вибиратися з літака, – сказав Браян.
Бетані підняла голову:
– Коли вони прийдуть? – істерично запитала вона в нього. – Скільки часу цього разу мине, поки вони прийдуть? Хто-небудь уже чує їх?
Свіжий біль прохромив Браяну голову, і він похитнувся на ногах, зненацька цілком впевнений, що зараз може зомліти.
Чиясь помічна рука обхопила його за талію, і він озирнувся, здивований. Це була Лорел.
– Капітан Інґал правий, – тихо сказала вона. – Може, все не так погано, як воно здається.
Бетані гавкнула істеричним реготом.
– А яким ще гіршим воно може здаватися? Просто яким ще гіршим воно може…
– Щось інакше, – раптом озвався Алберт. Він дивився крізь вікно. – Щось змінилося, я не можу сказати, що саме… але тут не так. – Він подивився спершу на Бетані, а потім на Браяна з Лорел. – Просто тут не так.
Браян нахилився поряд з Бобом Дженкінсом і подивився у вікно. Він не побачив ніякої особливої різниці з БМА – тут було більше літаків, звичайно, але вони були такі ж пусті, такі ж безживні – і, тим не менше, він відчував, що Алберт, можливо, щось таке прозирає. Більше інстинктом, аніж зором. Якусь істотну різницю, якої сам він не зовсім міг уловити. Вона просто танцювала поза його досяжністю, як це було з назвою парфумів його дружини.
"Любий, це "Льонвуа". Я завжди ними пахчуся, невже ти не пам'ятаєш?"
Невже ти не пам'ятаєш?
– Ходімо, – сказав він. – Цього разу скористаємося люком кабіни.
32
Відкриваючи ляду під виступом приладової панелі, Браян намагався згадати, чому він не скористався цим виходом, щоб висадити пасажирів у Бенгорському аеропорту; це було збіса набагато легше, ніж спускатися по сковзанці. Схоже, наразі не існувало "чому". Він просто тоді не подумав про це, тому що був навчений під час будь-якої надзвичайної ситуації перш за все думати про сковзанку.
Браян спустився в передній трюм, підпірнув під ґроно електричних кабелів і віддраїв люк у носовій підлозі "767-го". До нього приєднався Алберт і допоміг спуститися Бетані. Браян допоміг Лорел, а потім вони з Албертом допомогли Руді, який рухався так, ніби кістки в нього стали скляними. Руді так само міцно стискав в одній руці свою вервицю. В комірці під кабіною тепер стало дуже тісно, і Боб Дженкінс, спираючись на руки, чекав нагорі, дивлячись на них крізь отвір.
Браян зняв з вішаків драбину, закріпив її де треба, а потім один по одному вони спустилися на бетон – Браян першим, Боб останнім.
Коли ступні Браяна торкнулися землі, він відчув шалене бажання прикласти руку до серця й прокричати:
"Я оголошую право всіх, хто вижив у рейсі №29, на цю землю згірклого молока і кислого меду… принаймні, поки не прибудуть ленґоліери!"[182]
Він промовчав. Просто стояв разом з іншими під навислим над ними носом авіалайнера, відчуваючи щокою легенький вітерець, і роззирався довкола. Віддалік він почув якийсь звук. Не те жвакання й хрумкання, до якого вони були поступово звикли в Бенгорі – нічого подібного, – але не міг вирішити точно, на що цей звук схожий.
– Що це? – запитала Бетані. – Що це бринить? Схоже на щось електричне.
– Ні, це не те, – задумливо сказав Боб. – Цей звук схожий… – він похитав головою.
– Мені цей звук не схожий ні на що з того, що я коли-небудь чув, – сказав Браян, хоча не був певен, чи це насправді так. Його знову діймало те відчуття, ніби він щось знає чи мусив би знати, от тільки воно танцювало за межею його ментальної досяжності.
– Це вони, чи як? – напівістерично запитала Бетані. – Це вони, йдуть сюди. Це ленґоліери, про яких нам казала Дайна.
– Я так не думаю. Цей звук зовсім не схожий на той.
Але він все одно відчув, як у животі в нього зароджується страх.
– Тепер що? – запитав Руді. Голосом хрипким, як у ворони. – Розпочинати все те саме знову?