– Одну секунду, будь ласка, – промовила Лорел. Вона себе дещо опанувала, її обличчя знову набуло трохи яскравості. Лорел звелася навшпиньки і поцілувала Ніка в губи.
– Дякую тобі, – серйозно сказав Нік.
– Ти зібрався з тим покінчити. Ти прийняв рішення. А якщо він не слухатиме, я нагадаю йому про той день, коли ти приніс стокротки. Я правильно запам'ятала?
Нік вишкірився:
– Досконало дослівно.
Він обхопив Лорел лівою рукою і знову поклав на її уста поцілунок, довгий і пристрасний. А коли відпустив, на губах його була ніжна, задумлива посмішка.
– Це саме те, що годиться, – сказав він. – Достатньо точно.
27
За три хвилини потому Браян ввімкнув інтерком:
– Я починаю зменшувати тиск. Усі перевірте свої ремені безпеки.
Вони це зробили.
Алберт напружено чекав якогось звуку – можливо, шипіння повітря, яке витікає, – але чулося тільки розмірено-монотонне бриніння реактивних двигунів. Він почувався ще менш несхильним до сну, ніж будь-коли.
– Алберте, – попрохала Бетані мізерним, переляканим голоском. – Ти не обнімеш мене?
– Звісно, – сказав Алберт. – Якщо ти обнімеш мене.
Позаду них Руді Ворік знову промовляв свою низку молитов. По інший бік проходу Лорел Стівенсон міцно вчепилася в поручні свого крісла. Вона ще відчувала теплий відбиток губ Ніка на своїх губах. Вона підвела голову, подивилася на багажний відсік вгорі й почала робити глибокі, повільні вдихи. Вона чекала, коли випадуть кисневі маски… і секунд через дев'яносто вони випали.
"І ще не забути про той день у Белфасті, – думала вона. – Позаду церкви. Спокутувати те, – сказав він. – Споку…"
Посеред цієї думки її свідомість відпливла.
28
– Ви запам'ятали… що робити? – знову перепитав Браян. Говорив він сонним, причмеленим голосом. Перед ними у вікнах кабіни, розростаючись по небу, знову спухала проріха в часі. Тепер її освітлював світанок, і нові, фантастичні плетива кольорів звивалися, спливали, а потім пірнали в її запаморочливі глибини.
– Запам'ятав, – сказав Нік.
Він стояв поряд з Браяном, його голос приглушала киснева маска на обличчі. Очі над гумовим ущільнювачем були ясними і спокійними.
– Не бійтеся, Браяне. Все надійно, як у банку. Засинайте. Приємних вам сновидінь, і все таке.
Браян уже відчалював. Він відчував, як його відносить… проте все ще тримався, задивившись на велетенську розпірку в тканині реальності. Здавалося, вона спухає в бік вікон кабіни, обхоплюючи літак
"Вона така красива, – думав він. – Господи, вона така красива!"
Він знову відчув, як та невидима рука вхопила літак і тягне його вперед. Назад дороги нема цього разу.
– Ніку, – промовив він. Тепер мовлення вимагало величезних зусиль; відчуття було таке, ніби між його губами і мозком пролягли сотні миль. Він підняв руку. Здавалося, долоня десь далеко від нього, на самому кінці довгої цукерки-тягучки.
– Засинайте, – сказав Нік, беручи його за руку. Не опирайтесь, якщо не бажаєте піти разом зі мною. Залишилося вже недовго.
– Я просто хотів сказати… дякую вам.
Нік усміхнувся і потис Браяну руку.
– Нема за що, друже. Це був незабутній політ. Навіть без кінофільму й дарованих мімоз.
Браян знову подивився в проріху. Тепер в неї впливала ціла ріка чудесних кольорів. Вони закручувалися спіралями… змішувалися… і немов складалися в слова перед його ошелешеними, здивованими очима:
ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ.
– Тобто… це ми? – зачудовано спитав він. І тепер власний голос долинув до нього з якогось віддаленого всесвіту.
Темрява поглинула його.
29
Тепер Нік залишився сам; єдиною людиною, що не спала в літаку рейсу №29, залишився той чоловік, який колись позаду церкви в Белфасті застрелив трьох хлопців, трьох хлопців, котрі жбурляли картоплини, пофарбовані темно-сірим кольором, щоб скидалися на гранати. Навіщо вони це робили? Якийсь безтямний різновид відчайдушності? Він цього так ніколи й не з'ясував.
Йому не було страшно, тільки потужне відчуття самотності переповнювало його. Не нове відчуття. Це була не перша варта, коли він стояв сам-один, з довіреними йому життями інших людей.
Попереду до нього наближалася проріха. Він опустив руку на реостат регулювання тиску в літаку.
"Вона прекрасна", – подумав він.
Йому здавалося, що кольори, які тепер палахкотіли з проріхи, є антитезою всього того, що вони пережили протягом кількох останніх годин; він дивився у тигель нового життя і нового чину.
"Чому б їй не бути прекрасною? Це місце, де життя – можливо, всяке життя – починається. Місце, де життя свіжозаварюється кожну секунду кожного дня; колиска творіння й невичерпне джерело часу. Жодному ленґоліеру не сягнути далі цієї межі".
Кольори вигравали на його лобі й щоках, фонтануючи бризками відтінків: зелень джунглів заливало помаранчевою лавою; помаранчеву лаву змінювало жовто-біле тропічне сонце; тропічне сонячне світло заступала крижана синь Північного океану. Ревіння реактивних двигунів здавалося приглушеним, віддаленим. Нік опустив очі й не здивувався, побачивши, що кольори поглинають обважнілу, сплячу фігуру Браяна Інґала, його тіло і риси обличчя розкладалися у вічно змінному калейдоскопі ясноти. Пілот став якимсь казковим привидом.
Не здивувався Нік також, побачивши, що його власні руки стали безбарвними, як глина.
"Це не Браян став привидом; це я ним став".
Проріха насувалася.
Тепер гул двигунів зовсім загубився в новому звуці; здавалося, "767-й" женеться крізь аеродинамічну трубу, заповнену пір'ям. Раптом просто перед носом авіалайнера вибухнула велетенська нова зоря – неначе якийсь неземний феєрверк; у ній Нік Гопвел побачив барви, яких жодна людина ніколи не змогла б собі уявити. Вони затопили не просто проріху в часі; вони затопили його розум, його нерви, його м'язи, вони затопили його до самісінької глибини кісток гігантськими вогняними каскадами.
– Ох, Боже мій, яка КРАСА! – скрикнув Нік і, коли літак пірнув у проріху, крутонув реостат регулювання тиску на повну назад.
За крихітну мить на підлогу кабіни з перестуком упали пломби з Нікових зубів. Негучний удар, це тефлоновий диск, який сидів у його коліні – сувенір з військового конфлікту, дещо шляхетнішого за той, у Північній Ірландії, – приєднався до пломб.