Нік стояв проти передніх дверей, дивлячись крізь врізаний у них круглий ілюмінатор. Цей ілюмінатор мав дивний збільшувальний ефект, і невдовзі Нік зрозумів, що бачить він більше, ніж йому б насправді хотілося. Він побачив, як дві чорні лінії розійшлися, помчали навкруг зазубленого, увінчаного снігом піка, зустрілися на іншому його боці, перетнулися і побігли вниз тим схилом у різних напрямках. Позаду них вся вершина гори провалилася в нікуди, залишивши по собі щось схоже на вулкан з чорним мертвим кратером на стятій верхівці.
– Йсусе-пане-стрибучий, – пробурмотів Нік і тремтячою долонею втер собі лоба.
Коли вони полетіли над Західним схилом Скелястих гір у бік Юти, знову почала набігати темрява. Сідаючи, сонце обкидало помаранчево-червоним сяйвом той пекельний краєвид, на який ніхто з них не бажав дивитися надто довго; один по одному вони брали приклад з Бетані, опускаючи свої віконні шторки. Нік на нетвердих ногах повернувся до крісла, де вперся лобом собі в холодну, чіпку долоню. За хвильку він обернувся до Лорел, і вона безмовно прийняла його в обійми.
Браян був змушений на це дивитися. Не було в кабіні шторок.
Під ним і попереду нього нерівними рваними шматками провалювалися в яму вічності західна частина Колорадо і східна частина штату Юта. Піки, пагорби-останці, столові гори, сідловини одне по одному припиняли існувати, коли ленґоліери своїми перехресними лініями вирізали їх з гниючої текстури цього мертвого минулого, вирізали їх, випорювали, посилаючи все перекидом у позбавлені сонячного світла, безкінечні провалля вічності.
Тут, угорі, не чулося ані звуку, і чомусь це було найжахливішим з усього. Земля під ними зникала безмовно, як той пил, який витирають.
Темрява прийшла, як акт милосердя, і бодай ненадовго Браян міг зосередитися на зірках.
Він впивався ними – єдиним, що залишалося реальним у цьому жахливому світі, – з лютою панічністю: ось Оріон-мисливець; ось Пегас – великий, мерехтливий опівнічний кінь; ось Кассіопея у своєму зоряному кріслі.
11
Через півгодини сонце встало знову і Браян відчув, що його свідомість глибоко струснулася і почала сповзати до краю власної безодні. Світ унизу щез; цілком і остаточно щез. Склепіння синього неба, яке дедалі глибшало вгорі, височіло над циклопічним океаном найглибшої, найчистішої чорноти.
Світ з-під "Боїнга" рейсу №29 було геть видрано.
А ще Браяну пригадалося сказане Бетані – якщо ні туди, ні сюди, якщо дійде до найгіршого з гіршого, він міг би послати цей "767-й" у піке й розбити його об гору, покінчивши з цим раз і назавжди. Але тепер там нема гір, об які можна розбитися.
Тепер там нема навіть землі, щоб у неї врізатися.
"Що станеться з нами, якщо ми не знайдемо тієї проріхи? – загадався він. – Що станеться, якщо в нас закінчиться пальне? Не намагайся мене запевняти, ніби ми розіб'ємося, бо я просто в це не повірю – неможливо розбитися об ніщо. Я думаю, ми просто падатимемо… і падатимемо… і падатимемо. Як довго? І як глибоко? Як глибоко можна падати в ніщо?
Не думай про це".
Але як, власне, цього досягти? Як уникнути думок про ніщо?
Він присилував себе повернутися до аркуша зі своїми обчисленнями і займався ними, часто звіряючись з показниками ІНС, поки світло в небі не почало мерхнути знову. Тепер, за його розрахунками, часовий проміжок між сходом і заходом сонця становив приблизно двадцять вісім хвилин.
Він потягнувся рукою до тумблера інтеркому і ввімкнув його.
– Ніку? Ви можете підійти сюди?
Нік з'явився у дверях кабіни менш як за тридцять секунд.
– Вони там позатуляли свої шторки? – спитав Браян в англійця, коли той ще навіть не встиг зайти досередини.
– Будьте певні, – підтвердив Нік.
– Дуже мудро з їхнього боку. Вас я також хотів би попросити не дивитися вниз, якщо зможете. Але я хочу, щоби за кілька хвилин ви почали дивитися вперед, і тоді, не думаю, щоб ви змогли утриматися від того, щоб не поглянути вниз, хоча раджу вам не робити цього якомога довше. Воно там… не дуже гарне.
– Мертве, так?
– Так. Усе.
– Дівчинка також померла. Дайна. Лорел була з нею до кінця. Вона тримається дуже добре. Їй подобалася ця дівчинка. І мені також.
Браян кивнув. Його це не здивувало – рана в дівчинки була такого характеру, що потребувала негайного втручання лікарів у відділенні термінової допомоги, і навіть тоді перспективи безсумнівно залишалися б туманними, – але все одно йому ніби каменем привалило серце. Йому також подобалася Дайна, і він вірив так само, як вірила Лорел – що ця дівчинка, як ніхто інший, забезпечила якимсь чином їм можливість досі залишатись живими. Щось вона таке зробила з містером Тумі, використала його в якийсь дивний спосіб… хоча Браян мав підозру, що глибоко в душі містер Тумі не був проти його використання таким чином. Отже, якщо її смерть є певним знаком, то знаком найгіршого ґатунку.
– Так їй і не судилося потрапити на операцію, – сказав він.
– Так.
– Але Лорел в порядку?
– Більш-менш.
– Вона вам подобається, чи не так?
– Так, – сказав Нік. – Мої приятелі реготали б з цього, але вона мені дійсно подобається. Вона трохи тонкосльоза, але має стійку вдачу.
Браян кивнув:
– Ну, якщо ми повернемося, бажаю вам усього якнайкращого.
– Дякую. – Нік знову сів у крісло другого пілота. – Я й далі обдумував те питання, яке ви мені поставили. Про те, що я робитиму, якщо ми виберемося з цієї халепи… тобто, крім того, що поведу на вечерю чарівну Лорел. Гадаю, я врешті-решт міг би завершити полювання на містера О'Бенйона. Як мені вбачається, він не вельми відрізняється від нашого приятеля Тумі.
– Дайна просила вас залишити містера Тумі живим, – докинув Браян. – Можливо, це те, що вам варто взяти за зразок.
Нік кивнув. Він зробив це так, немов голова в нього стала занадто важкою для шиї.
– Можливо, варто.
– Послухайте, Ніку, я вас покликав сюди, бо, якщо Бобова проріха в часі дійсно існує, ми зараз наближаємося до того місця, де крізь неї проскочили. Ми будемо нести вахту тут, на марсі, разом, ви і я. Ви берете собі сектор з правим бортом і правим центром; я візьму лівий і лівий центр. Якщо побачите бодай щось схоже на проріху в часі, гукайте.