– Використовувати три інші ВСУ, щоб насоси далі працювали, і надіятися, – сказав Браян.
Друга ДСУ заглухла через тридцять секунд, а коли Браян підняв руку, щоб її вимкнути, завмерла третя. Разом погасло й освітлення в кабіні; тепер залишилося тільки неритмічне пихкання гідравлічних насосів та мерехтіння вогників на приладовій панелі. Остання ДСУ уривчасто ревла, прискорюючись і гальмуючи, струшуючи літак.
– Я цілком вимикаюся, – сказав Браян. Власний голос здавався йому захриплим і напруженим, голосом людини, яка вже геть вибивається з сил біля берега під час потужного відпливу. – Нам доведеться почекати, поки паливо з дельтівської машини віллється в наш потік часу чи ввійде в наші часові рамки, чи хуй його знає, як це назвати. Так продовжувати ми не можемо. Такий сильний стрибок напруги, як перед відключенням останньої ДСУ, може стерти навігаційну програму в комп'ютері. Можливо, навіть і його самого спалити.
Але коли Браян потягнувся до тумблера, конвульсійна музика двигуна зненацька почала плавнішати. Він обернувся і втупився у Ніка недовірливими очима.
Нік також задивився на нього, і велика усмішка повільно розквітала на його обличчі.
– Нам начебто ще щастить, друже.
Браян, схрестивши пальці, підняв обидві руки й потряс ними в повітрі.
– Я дуже на це сподіваюся, – промовив він і крутнувся назад до панелі. Клацнув там тумблери ДСУ1, ДСУ2 і ДСУ4. Вони ввійшли в ритм гладенько. Знову ввімкнулося освітлення кабіни. Різко задзеленчав дзвоник у салоні. Нік ухнув і ляснув Браяна по спині.
Позаду них у дверях з'явилася Бетані і запитала:
– Що відбувається? Чи все гаразд?
– Я гадаю, – не обертаючись сказав Браян, – щойно у нас з'явився шанс.
9
Нарешті Креґ спромігся стати прямо. Осяйна дівчинка тепер стояла, зависнувши над стрічкою багажного конвеєра. Вона дивилася на нього з якоюсь надприродною ніжністю і чимсь іще… чимсь таким, за чим він тужив цілісіньке життя. Що це було?
Він нашукував відповідь, і нарешті йому дійшло.
Це співчуття.
Співчуття і розуміння.
Він роззирнувся й побачив, що темрява спливає геть. Це означало, що він був непритомним цілу ніч, чи не так? Він не знав. Та це не мало значення. Значення мало єдино те, що ця дівчинка привела їх до нього – інвестиційних банкірів, фахівців з облігацій, брокерів-комісіонерів, ризикових біржовиків. Вони тут, вони забажають пояснень, що ж воно таке проробив цей молодий містер Креґґі-Веґґі Тумі-Вумі, отут і буде їм нестямна правда: шахрай-махлярство! Ось що він проробив. Фути і ярди шахрай-махлярства, цілі милі шахрай-махлярства. А коли він їм це повідомить…
– Вони будуть змушені мене відпустити… чи не так?
"Так, – сказала вона. – Але ти мусиш поспішити, Креґу. Перш ніж вони вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть".
Креґ почав повільно сунути вперед. Ступні дівчинки не рухалися, але, тим часом як він до неї наближався, вона відпливала далі, наче міраж, до гумових смуг, які висіли між зоною видачі багажу і вантажною платформою надворі.
І… ох, як чудесно: вона посміхалася.
10
Тепер уже всі були в літаку, крім Боба й Алберта, котрі сиділи на сходах трапа, прислухаючись до тих звуків, які котились до них, немов повільна, перепадиста хвиля.
Лорел Стівенсон стояла в прочинених передніх дверях і дивилася на термінал, усе ще загадуючись, що їм робити з містером Тумі, аж тут її ззаду за блузку потягнула Бетані.
– Дайна балакає вві сні, чи щось таке. Я подумала, може, вона марить. Ви можете підійти?
Лорел пішла. Поза Дайною сидів Руді Ворік, тримаючи дівчинку за руку, тривожно дивлячись на неї.
– Незнаайу, – сказав він стурбовано. – Незнаайу, але я думаю, чи не відходить вона.
Лорел помацала в дівчинки лоба. Той був сухим і дуже гарячим. Кровотеча чи то вповільнилася, чи цілком припинилася, але дихання дівчинки звучало з гідним жалю посвистуванням. Кров кіркою засохла в неї навкруг рота, неначе полуничний соус.
Лорел було почала:
– Я думаю…
Але раптом Дайна заговорила, доволі ясно промовивши: "Ти мусиш поспішати, перш ніж вони всі вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть".
Лорел з Бетані спантеличено, перелякано перезирнулися.
– Гадаю, їй сниться той парубок, Тумі, – сказав Руді Лорел. – Вона вже раз промовляла його ім'я.
– Так, – промовила Дайна. Очі в неї були заплющені, але голова трішки поворухнулася, немов вона когось слухає. – Я буду, – сказала вона. – Якщо ти хочеш, я буду. Але поспіши. Я розумію, це боляче, але ти мусиш поспішати.
– Вона марить, еге ж? – прошепотіла Бетані.
– Ні, – сказала Лорел. – Я так не думаю. Я думаю… мабуть, їй щось сниться.
Проте насправді вона зовсім не так думала. Насправді вона думала, що Дайна може
("бачити дещо")
робити дещо інше. Лорел подумалося, що їй не хотілося б знати, чим саме є те дещо, хоча думка про це вирувала й витанцьовувала далеко вглибині її мозку. Лорел знала, що, якщо захоче, вона може оприявнити цю думку, але не хотіла. Бо щось моторошне точилося тут, щось надзвичайно моторошне, і вона не могла позбавитись думки, що це якось стосується
("не вбивайте його… він нам потрібен")
містера Тумі.
– Дайте їй спокій, – промовила вона різким, сухим тоном. – Дайте їй спокій і дозвольте їй
("робити з ним те, що вона мусить зробити")
поспати.
– Господи, я надіюся, ми скоро злетимо, – журливо сказала Бетані, і Руді втішливо обійняв її за плечі.
11
Креґ добрався до конвеєрної стрічки і впав на неї. Білим болем, немов хтось розірвав чистий аркуш, йому роздерло голову, шию, груди. Він спробував пригадати, що з ним трапилося, і не зміг. Він збіг униз по застиглому ескалатору, він сховався в якійсь маленькій кімнаті, він сидів у темряві, відривав паперові смужки… і на цьому його спогади зупинялися.
Він підняв голову, волосся звисало йому на очі, і подивився на осяйну дівчинку, котра, схрестивши ноги, сиділа тепер перед гумовими смугами, за дюйм від конвеєрної стрічки. Вона була найгарнішим створінням з усього, що він лишень бачив у житті, як взагалі він міг подумати, ніби вона одна з них?
– Ти янгол? – прохрипів він.
"Так", – відповіла осяйна дівчинка, і Креґ відчув, як його біль затоплює радістю. Закаламутилося в очах, а потім сльози – перші сльози плачу в його дорослому житті – почали повільно котитися йому по щоках. Раптом йому згадався ніжний, п'яненький голос матері, коли вона мугикала ту стару пісню.