– Ви готові? – запитав той.
Алберт з Бобом кивнули.
– Ну, тоді – всі разом!
Боб приготувався штовхати щосили, і до біса той біль у попереку, який отруював йому життя останні десять років, але заправник покотився з абсурдною легкістю. Лорел з усіх сил викручувала туге, громіздке кермо. Жовтий автомобіль зробив невеличке коло по сірому бетону і поїхав у бік "767-го", який повільно котився на позицію біля припаркованого лайнера "Дельти".
– Різниця між цими двома повітряними суднами просто неймовірна, – сказав Боб.
– Так, – погодився Нік. – Ти виявився правим, Алберте. Хай ми відстали від сучасності, але цей літак якимсь дивним чином досі залишається її частиною.
– Так само, як і ми, – докинув Алберт. – Принаймні, поки що.
Турбіни "767-го" завмерли, залишилося тільки рівномірне, низьке гудіння допоміжних силових установок – у Браяна тепер працювали всі чотири. Але їх гучності не вистачало, щоб приховати той скрегіт на сході. Раніше він мав певну суцільну однорідність, але, наблизившись, роздробився; тепер там начебто були присутні звуки у звуках, а в сукупності це починало здаватися жахливо знайомим.
"Тварини під час годівлі, – подумала Лорел і здригнулася. – Ось на що це схоже – вловлене мікрофонами і підсилене до гротескних пропорцій чвакання тварин, які щось жеруть".
Лорел пробрало сильним дрожем, вона відчула, як її думки починає вгризати паніка – стихійна сила, яку вона була здатна контролювати не більше, ніж те хтозна-що, яке утворювало ті звуки.
– Можливо, якби ми могли побачити, що воно таке, ми могли б з ним упоратися, – промовив Боб, коли вони знову почали штовхати заправник.
Алберт кинув на нього короткий погляд і сказав:
– Я так не думаю.
4
Браян з'явився в передніх дверях "767-го" і махнув Руді з Бетані, щоб підкочували до нього трап. Коли вони це зробили, він ступив на горішню платформу і показав на перехрещені крила. Поки вони котили його в тому напрямку, Браян прислухався до звуків зі сходу і раптом йому згадався один фільм, який він дивився дуже давно в нічній телепередачі. Там Чарлтон Гестон грав хазяїна великої плантації в Південній Америці[161]. На його плантацію нападає величезний рухомий килим мурах-солдатів, мурах, які з'їдають геть усе на своєму шляху: дерева, траву, будівлі, корів, людей. Як же називався той фільм? Браян не міг пригадати. Він тільки пам'ятав, що Чарлтон вдавався до дедалі більш відчайдушних хитрощів, щоб зупинити мурашву чи бодай затримати її. А чи поборов він їх врешті-решт? Браян цього не пам'ятав, аж тут зненацька зринув фрагмент його сновидіння, тривожний відсутністю в ньому зв'язку з будь-чим, – той зловісний червоний напис:
"ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ"
– Стоп тут! – крикнув він Руді й Бетані.
Вони припинили штовхати трап, і Браян обережно спустився по сходах, поки його голова не опинилася на рівні нижньої площини крила дельтівського авіалайнера. Обидва літаки – що "767-й", що "727-й" – мали вічка централізованої заправки в лівому крилі. Тепер Браян дивився на маленький квадратний лючок з трафаретними написами: "ДОСТУП ДО ПАЛИВНОГО БАКА" та "ПЕРЕД ЗАПРАВКОЮ ПЕРЕВІРИТИ ЗАПІРНИЙ КЛАПАН". А якийсь веселун ще й причепив на лючок круглу жовту наліпку зі смайликом. Це був останній сюрреалістичний штрих.
Алберт, Боб і Нік підштовхали заправник до місця під Браяном і тепер дивилися вгору, в потемку, що розвиднювався, їхні обличчя були брудно-сірими колами.
Браян нахилився і гукнув униз до Ніка:
– Там два шланги, по одному з кожного боку! Мені потрібен короткий!
Нік звільнив шланг і подав його вгору. Тримаючи сопло шланга й тією ж рукою хапаючись за трап, Браян перехилився під крилом і відчинив заправний лючок. Там стирчав, як палець, з'єднувач зі сталевим штоком. Браян нахилився далі… і послизнувся. Та встиг ухопитися за перила трапа.
– Тримайтеся, друже, – гукнув Нік, піднімаючись по трапу. – Йде допомога.
Він зупинився за три щаблі нижче Браяна і вхопив того за пояс.
– Зробіть мені послугу, гаразд?
– Яку ще?
– Не пердіть.
– Намагатимуся, хоча не обіцяю.
Браян знову перехилився і подивився вниз. Під крилом до Боба з Албертом приєдналися Руді й Бетані.
– Відійдіть, якщо не хочете скупатися під душем з авіапального! – гукнув він. – Я не можу контролювати запірний клапан цього дельтівського, тож він може потекти.
Чекаючи, поки вони відійдуть, він подумав: "Звісно, з нього може нічого не потекти. Хтозна, можливо, баки тут сухіші за якусь кляту кістку".
Він знову перехилився – працюючи тепер, коли Нік його міцно заякорив, обома руками – і ввігнав сопло в паливний лючок. Бризнула коротка злива авіапального – дуже бажаний дощ за цих обставин, – а потім пролунало жорстке, металічне "клац". Браян, замикаючи сопло на місці, крутнув його на чверть оберту вправо і з задоволенням почув, як пальне побігло по шлангу вниз до заправника, де перекривний клапан зупинить його потік.
– Гаразд, – зітхнув він, відтягуючись назад на трап. – Поки що все нормально.
– Що тепер, друже? Як ми змусимо цей заправник працювати? Якось запустимо його від літака?
– Я сумніваюся, що нам це вдалося б зробити, навіть якби хтось пам'ятав, що треба взяти з собою з'єднувальні кабелі для "прикурювання" акумуляторів, – сказав Браян. – На щастя, нам не треба його заводити. Фактично, цей заправник є просто приладом для фільтрування й передавання палива. Я скористаюся допоміжними силовими установками нашого літака, щоб висмоктати пальне з цього "727-го" так, як ви висмоктуєте зі склянки лимонад.
– Скільки часу це може забрати?
– За оптимальних умов – що означає качати наземним насосом – ми могли б заливати дві тисячі фунтів за хвилину. Роблячи це нашим теперішнім способом, вирахувати важко. Мені ще ніколи не доводилося заливати паливо за допомогою ДСУ. Щонайменше годину. Можливо, дві.
Нік на мить тривожно задивився на схід, а коли заговорив, голос його звучав притишено.
– Зробіть мені ласку, друже, не кажіть цього іншим.
– Чому ні?
– Бо я не думаю, що ми маємо дві години. Ми навіть можемо не мати й однієї.
5
Сама в першому класі, Дайна Катарин Беллмен розплющила очі. І побачила.
– Креґу, – прошепотіла вона.