Алберт обняв її за талію, і вона вчепилася в його руку обома своїми. Вчепилася з панічною силою.
– Ми мусимо забиратися звідси просто зараз же!
– Так, – промовив Боб Дженкінс. – Вона права. Цей звук… Я не знаю, що воно таке, але воно жахливе. Ми мусимо забратися звідси.
Всі дивилися на Браяна, і він подумав: "Схоже, я знову капітан. Проте, ненадовго".
Бо вони не розуміли. Навіть Дженкінс не зрозумів, якими б стрункими не були його попередні висновки, що їм нікуди тікати. Що б не утворювало того звуку, воно рухалося своїм шляхом, і це не мало значення, бо всі вони так і залишатимуться тут, коли воно з'явиться. Звідси не було виходу. Він зрозумів, чому так, якщо навіть цього не розуміє ніхто інший… і Браян Інґал раптом збагнув, як мусить почуватися тварина, що потрапила в пастку і чує рівномірне гупання кроків мисливця, який наближається.
Розділ 6
У скруті. Сірники Бетані. Попереду двобічний рух. Експеримент Алберта. Западає ніч. Темрява і ніж.
1
Браян обернувся подивитися на письменника:
– Ви кажете, ми мусимо забиратися звідси, так?
– Так. Я вважаю, ми мусимо зробити це якомога швидше…
– А куди ви пропонуєте нам вирушити? Атлантик-Сіті? Маямі-Біч? Клаб-Мед?[155]
– Ви припускаєте, капітане Інґал, що нема такого місця, куди нам варто податися? Я думаю – я маю надію, – ви помиляєтеся щодо цього. У мене є певна ідея.
– Яка саме?
– Хвилиночку. Спершу дайте мені відповідь на одне питання. Ви зможете дозаправити літак? Ви зможете це зробити попри те, що тут немає електрики?
– Думаю, що зможу, так. Скажімо, за допомогою кількох міцних чоловіків зможу. І що тоді?
– Тоді ми знову злетимо, – сказав Боб.
Крихітні бісеринки поту виступили на його карбованому глибокими зморшками обличчі. Вони були схожими на краплі прозорої олії.
– Цей звук – цей хрускіт – надходить зі сходу. Та проріха в часі трапилася за кілька тисяч миль на захід звідси. Якщо ми повернемося назад тим самим курсом… ви зможете це зробити?
– Так, – підтвердив Браян.
Він залишив ДСУ працювати, а це означало, що інерціальна навігаційна програма в комп'ютері збереглася. Ця програма – точний журнал їхнього польоту від моменту, коли літак рейсу №29 відірвався від землі в Південній Каліфорнії, до того моменту, коли він сів у Центральному Мейні. Одне натискання кнопки дасть завдання комп'ютеру прокласти цей же курс у зворотному напрямку; натискання іншої кнопки, коли вони вже будуть у повітрі, накаже автопілоту дотримуватися його в польоті. Інерціальна навігаційна система "Теледайн"[156] відтворить їхню подорож до щонайменших відхилень градусів.
– Я можу це зробити, але навіщо?
– На те, що проріха може досі там залишатися. Хіба ви не розумієте? Можливо, нам вдасться знову пролетіти крізь неї.
Нік вражено стрепенувся, проникливо поглянув на Боба, а потім обернувся до Браяна:
– Він може мати певну рацію щодо цього, друже. Він її дійсно має.
Думки Алберта Кавснера заблукали недоречними, але захопливими манівцями: якщо та проріха досі там і якщо рейс №29 летів на стандартній висоті, стандартним курсом – по свого роду небесній авеню схід-захід, – тоді, можливо, якісь інші літаки також проскочили крізь неї між сьомою хвилиною по першій годині ночі й теперішнім часом (хтозна-який він тепер). Можливо, є інші літаки, що приземляються або вже сіли в інших безлюдних аеропортах Америки, інші екіпажі та пасажири, які блукають там, приголомшені…
"Ні, – подумав він. – У нас випадково на борту знайшовся пілот. Які шанси, що таке трапиться двічі підряд?"
Він згадав розповідь містера Дженкінса про шістнадцять поспіль пробіжок по базах Теда Вільямса і здригнувся.
– Він може бути правим, а може й не бути, – сказав Браян. – Але насправді це не має значення, бо ми нікуди не полетимо на цьому літаку.
– Чому ні? – запитав Руді. – Якщо ви можете його заправити, я не розумію.
– Пам'ятаєте сірники? Оті, що з вази в ресторані? Ті, що не загоралися?
З Руді було видно, що йому це невтямки, натомість на обличчі Боба Дженкінса завмерло велетенське збентеження. Ляснувши себе долонею по лобі, він поточився на крок назад. На позір, він ніби зсохся перед ними.
– Що? – запитав Дон. Він дивився на Браяна з-під зсуплених докупи брів. То був погляд, у якому змішалися ніяковість і підозрілість. – Який це має стосунок до…
Але Нік второпав.
– Хіба ви не розумієте? – промовив він тихо. – Хіба ви не розумієте, друже? Якщо не працюють акумулятори, якщо не горять сірники…
– …тоді й авіаційне пальне не горітиме, – закінчив Браян. – Воно буде видхлим і вивітреним, як і все інше в цьому світі. – Він обвів їх усіх по черзі поглядом. – З тим самим успіхом я міг би наповнити баки мелясою.
2
– Чи коли-небудь хтось із вас, славні пані, чув про ленґоліерів? – зненацька запитав Креґ. Запитав тоном легким, майже легковажним.
Лорел, здригнувшись, нервово подивилася в бік людей, які все ще стояли біля вікна, балакали. Дайна тільки обернулася на голос Креґа, вочевидь анітрохи не здивована.
– Ні, – сказала вона спокійно. – А хто це?
– Не балакай з ним, Дайно, – прошепотіла Лорел.
– Я все чув, – промовив Креґ тим самим приємним тоном. – Зауважу, що не тільки в Дайни гострий слух.
Лорел відчула, що в неї червоніє обличчя.
– Я б у жодному разі не завдав шкоди цій дитині, – продовжував Креґ. – Так само, як не завдав би шкоди тій дівчині. Я просто злякався. А вам страшно?
– Так, – ущипливо відгукнулась Лорел. – Але, коли мені страшно, я не захоплюю заручників і не намагаюся стріляти в підлітків.
– У вас не той страх, коли здається, що на тебе зараз навалиться вся передня лінія "Лос-Анджелеських баранів"[157], – сказав Креґ. – А ще той англійський парубок… – Він засміявся. Його сміх у цьому тихому місці прозвучав так хвилююче весело, так хвилююче нормально. – Ну, все що я можу сказати: якщо ви вважаєте мене божевільним, це означає, що ви зовсім не спостерігали за ним. У нього бензопила замість розуму.
Лорел не знала, що сказати. Вона розуміла, що все не так, як це подає Креґ Тумі, але коли він говорив, здавалося, ніби все може бути… а те, що він сказав про англійця, було надто близьким до істини. Лишень згадати очі того чоловіка… і той копняк, яким він рубонув по ребрах зв'язаному містеру Тумі… Лорел аж пересмикнулася.