Як точно.
І як ніяково.
Нічого ніякового не було у Ніка Гопвела в очах… але й жодного милосердя в них не було також. Ці очі викликали в Лорел трепет, і нічого романтичного не було в цьому відчутті.
"А ти певна?" – прошепотів якийсь голос, і Лорел зразу ж змусила його замовкнути.
Нік витяг руки Креґа з-під його тіла, а потім звів разом їх зап'ястя в нього на попереку. Креґ простогнав знову, цього разу голосніше, і почав слабенько пручатися.
– Розслабтеся, мій добрий друже, – заспокійливо промовив Нік.
Він двічі обмотав передпліччя Креґа скатерковою мотузкою і міцно її зав'язав. Креґові лікті склались разом, і він якось дивно, слабенько скрикнув.
– Ось! – сказав Нік, підводячись. – Акуратно спакований, як різдвяний індик татка Джона. У нас навіть запас є, якщо це не дуже буде тримати. – Він сів на краєчок столу і подивився на Боба Дженкінса. – Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?
Боб подивився на нього недовірливо, приголомшений:
– Що?
– Продовжуйте, – промовив Нік з виглядом зацікавленого відвідувача лекцій, а не людини, що сидить на краєчку столу в пустому ресторані аеропорту, поставивши ноги поряд зі зв'язаним чоловіком, який лежить у калюжі власної крові. – Ви якраз підійшли до того, що наш рейс №29 схожий на випадок з "Марією Целестою". А що, цікава концепція.
– І ви хочете, аби я… просто продовжував? – недовірливо перепитав Боб. – Так, ніби нічого не сталося?
– Звільніть мене! – закричав Креґ. Голос його трохи глушив товстий технічний килим на ресторанній підлозі. Але все одно для людини, яку не далі як п'ять хвилин тому приснопили по голові футляром зі скрипкою, він волав надзвичайно жваво. – Звільніть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…
І тоді Нік зробив таке, що шокувало геть усіх, навіть тих, які бачили, як цей англієць крутив Креґового носа, наче кран у ванній. Він дав короткого, жорсткого копняка Креґу по ребрах. Нік послабив удар в останню мить… але незначно. Креґ болісно кувікнув і замовк.
– Почнете знову, друже, і я їх проломлю, – похмуро сказав Нік. – Моє терпіння щодо вас вичерпалося.
– Агов! – крикнув Ґефні, ошелешений. – Те, що ви робите, це нах…
– Слухайте сюди! – перебив Нік і огледівся. Тоді вперше з нього цілком спала його зовнішня привітність; голос його вібрував навальною люттю. – Ви мусите прокинутися, любі хлопчики й дівчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делікатно. Ця маленька дівчинка Дайна – вона каже, що ми тут у лихій ситуації, і я їй вірю. Вона каже, що чує щось, щось таке, що може рухатися в наш бік, і в це я радше вірю також. Я ні чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжареній пательні, а я звик зважати на таке їх поводження. Я думаю, щось дійсно наближається, і мені не віриться, що воно простує сюди для того, щоб, коли з'явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновішу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всі ті цивілізовані, політкоректні теревені над цим чортовим навіженим, або намагатися зрозуміти, що з нами трапилося. Розуміння може не врятувати нам життя, але я дедалі дужче переконуюся, що його відсутність може нас прикінчити, і то скоро. – Очі Ніка перестрибнули на Дайну. – Скажи мені, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаєш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.
– Я не хочу, щоб ви робили боляче містеру Тумі, але я також не думаю, що ви помиляєтеся, – промовила Дайна тихим, повним сліз голосом.
– Добре, – кивнув Нік. – Досить логічно. Я з усіх сил намагатимуся не завдавати йому більше болю… але жодних обіцянок не роблю. Давайте почнемо з дуже простої концепції. Цей парубок, якого я зв'язав…
– Тумі, – вставив Браян. – Його звуть Креґ Тумі.
– Гаразд. Цей містер Тумі божевільний. Можливо, якщо ми знайдемо спосіб повернутися назад в наш світ або знайдемо те місце, куди поділися всі люди, ми зможемо забезпечити йому допомогу. Але наразі єдине, чим ми можемо йому допомогти, це вивести його з ладу – що я й зробив за щирої, хоча й нерозсудливої допомоги цього хлопця, Алберта – і повернутися до наших нагальних справ. Хтось має іншу думку проти цього?
Відповіді не прозвучало. Інші пасажири рейсу №29 дивилися на Ніка стривожено.
– Гаразд, – мовив Нік. – Продовжуйте, будь ласка, містере Дженкінс.
– Я… я не звичний до… – Боб робив видимі зусилля, щоб зібратися з думками. – Гадаю, в книжках я вбив достатньо людей, щоб заповнити всі місця в літаку, який приніс нас сюди, але те, що зараз трапилося, це перший акт насильства, якому я був безпосереднім свідком. Мені шкода, якщо я… ну, гм… поводився не гідно.
– Я думаю, ви поводитеся чудовезно, містере Дженкінс, – сказала Дайна. – А ще мені подобається вас слухати. Від цього я почуваюся краще.
Боб подивився на неї з вдячністю і посміхнувся:
– Дякую тобі, Дайно.
Він засунув руки в кишені, кинув неспокійний погляд на Креґа Тумі, а потім перевів очі поза них, дивлячись вдалину через порожню чекальну залу.
– Здається, я почав був казати про центральну похибку в наших судженнях, – нарешті промовив він. – Вона така: коли ми почали осягати розміри тієї Події, ми всі припустили, що щось трапилося і з рештою нашого світу. Таке припущення доволі легко зрозуміти, оскільки з нами все гаразд, а всі інші – включно з тими пасажирами, разом з якими ми сідали на рейс №29 у Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту, – схоже, зникли. Але докази, які є перед нами, не підтримують цього припущення. Те, що трапилося, трапилося тільки й лише з нами. Я переконаний, що той світ, яким ми його завжди знали, він так само, як і завжди, цокотить собі далі. Це ми – наші зниклі супутники, і одинадцятеро нас, тих, хто залишилися в літаку, – пропали.
7
– Може, я тупий, але щось не второпаю, до чого ви ведете, – за якусь мить подав голос Руді Ворік.
– І я так само, – додала Лорел.
– Ми згадували два знамениті зникнення, – тихо нагадав Боб. Здавалося, тепер навіть Креґ Тумі слухає… у всякому разі, він перестав борсатися. – Перше, це випадок з "Марією Целестою", мало місце серед моря. Друге, це випадок з колонією на острові Роанок, мало місце поблизу моря. І це не єдині приклади. Я можу згадати принаймні два інших, де були задіяні літаки: зникнення над Тихим океаном авіаторки Амелії Ергарт[145] і зникнення кількох літаків військово-морських сил над тією частиною Атлантики, що відома під назвою Бермудський трикутник. Здається, це трапилося в 1945 чи в 1946 році. Тоді надійшло якесь незрозуміле радіоповідомлення від головного пілота тієї групи і з авіабази у Флориді відразу ж послали рятувальні літаки, але жодних слідів тих пропалих літаків чи їх екіпажів знайдено не було.