Вона глянула на нього, зачудована:
– Чому?
Обличчя в Алберта геть почервоніло.
– Бо ти дівчина, – пояснив він просто. – Розумію, я сексист, отакий пацюк, але кажу, як є.
Бетані затрималася на ньому поглядом, потім розсміялася і повернулася до сковзанки. Браян уже вирішив її підштовхнути, якщо вона знову озирнеться чи відступить, але Бетані зважилася.
– Боже, як би мені хотілося трохи курнути, – промовила вона і стрибнула.
Вона бачила, яким манером стрибнув на дупу Нік, тож знала, що робити, але в останню мить втратила дух і знову спробувала підібрати під себе ноги. В результаті її занесло на край пружної поверхні сковзанки. Браян уже було вирішив, що зараз її викине за край, але Бетані сама побачила небезпеку й зуміла відкотитися назад. Вона гунула вниз схилом, лежачи на правому боці, з рукою за головою, з блузкою, задраною ледь не до потилиці. Потім її вловив Нік і вона зійшла на землю.
– Ох, Боже мій, – видихнула Бетані. – Наче знов у дитинство повернулася.
– З вами все гаразд? – спитав Нік.
– Йо. Гадаю, трішки обмочила трусики, але все гаразд.
Нік їй усміхнувся і знову повернувся до сковзанки.
Алберт винувато подивився на Браяна і простягнув футляр.
– Вам не важко буде це потримати? Я боюся, що, якщо впаду зі сковзанки, скрипка може розбитися. Батьки мене вб'ють. Це "Ґретч"[125].
Браян взяв футляр. Обличчя в нього було спокійним, серйозним, хоча в душі він усміхався.
– Можна, я подивлюся? Колись я теж був грав на такому інструменті, тисячу років тому.
– Звісно, – кивнув Алберт.
Така цікавість справила на хлопчика заспокійливий ефект… на що якраз і сподівався Браян. Він розстебнув три застібки і відчинив футляр. Скрипка всередині дійсно виявилася "Ґретч", та ще й не з останніх серед інструментів цієї престижної марки. Браян подумав, що за ті гроші, які вона коштувала, мабуть, можна було б купити якийсь компактний автомобіль. Він бренькнув на грифі чотири швидкі ноти: "Мій пес мав бліх"[126]. Вони продзвеніли ніжно і красиво. Браян зачинив і замкнув футляр.
– Зі мною вона буде в безпеці. Обіцяю.
– Дякую.
Алберт став у дверях, набрав повні груди повітря, а потім його випустив.
– Джеронімо[127], – вигукнув він слабеньким голоском і плигнув. Руки про цьому він сховав собі під пахви: берегти пальці в будь-якій ситуації, де можливе фізичне ушкодження… це так в'їлося в нього, що стало майже рефлекторним. Упавши дупою на сковзанку, він акуратно з'їхав донизу.
– Добре виконано! – похвалив Нік.
– Нічого особливого, – процідив Козир Кавснер, відступив убік і ледве не зашпортався у власних ногах
– Алберте! – гукнув Браян. – Ловіть!
Він нахилився, поклав футляр зі скрипкою посередині полотна сковзанки і відпустив. Алберт легко впіймав інструмент за п'ять футів від підніжжя і відійшов.
Дженкінс, стрибаючи, заплющив очі й поїхав на землю перекосом, на одній худій сідниці. Нік спритно переступив до лівого боку сковзанки і впіймав письменника, якраз коли той вже вивалювався, вберігши його від неприємного падіння на бетон.
– Дякую вам, юначе.
– Нема за що, друже.
Слідом спустився Ґефні; слідом той лисий чоловік. Потім у люку постали Лорел з Дайною Беллмен.
– Мені страшно, – сказала тоненьким, тремтячим голосом Дайна.
– Усе буде добре, любонько, – сказав Браян. – Тобі навіть стрибати не треба. Він поклав долоні на плечі Дайні й повернув її так, що вона опинилася лицем до нього, а спиною до сковзанки. – Подай мені свої руки, і я опущу тебе на сковзанку.
Але Дайна сховала руки за спиною:
– Не ви. Я хочу, аби це зробила Лорел.
Браян подивився на темноволосу молодичку:
– Зробите?
– Так, – кивнула вона. – Якщо ви розкажете мені, що робити.
– Дайна вже зрозуміла. Спускайте її на сковзанку за руки. Коли вона вляжеться животом з випрямленими ногами, то зможе просто так і поїхати донизу.
Руки Дайни були холодними в руках Лорел.
– Мені страшно, – повторила дівчинка.
– Любонько, це буде так само, як з'їхати з гірки на ігровому майданчику, – мовив Браян. – Той чоловік з англійським акцентом чекає внизу, щоб тебе вловити. Він уже підняв руки, точно як ловець у бейсболі. – Та ж ні, усвідомив він, навряд чи Дайна знає, на що це схоже.
Дайна підняла до нього обличчя з таким виразом, ніби він був зовсім дурненьким:
– Не в тому справа. Мені лячне це місце. Воно дивно пахне.
Лорел, яка, окрім власного нервового поту, не чула ніякого запаху, безпорадно подивилася на Браяна.
– Любонько, – почав Браян, опускаючись на одне коліно перед сліпою дівчинкою, – ми мусимо полишити літак. Це ж ти розумієш, правда?
Лінзи темних окулярів обернулися до нього.
– Чому? Чому ми мусимо полишати літак? Тут нема нікого.
Браян з Лорел скинулися очима.
– Ну, насправді, поки не перевіримо, ми не можемо цього знати, хіба не так? – спитав Браян.
– Я вже знаю, – сказала Дайна. – Тут нічим не пахне, нічого не чутно. Проте… проте…
– Проте що, Дайно? – перепитала Лорел.
Дайна вагалася. Вона хотіла, аби вони зрозуміли, що насправді її тривожить не той спосіб, яким вона мусить полишити літак. Вона вже з'їжджала з гірок раніше, і вона довіряла Лорел. Лорел не відпустить її рук, якщо там буде небезпечно. Щось тут було лихе, лихе, і саме це її лякало – оте лихе. Воно не залягло в цій тиші, і не в цій порожнечі. Воно могло мати до них стосунок, але було більшим за них.
Щось лихе.
Але дорослі не вірять дітям, особливо сліпим дітям, і ще більш особливо, якщо сліпа дитина дівчинка. Дайна хотіла сказати, що їм не можна тут залишатися, що тут небезпечно залишатися, що їм треба знову завести літак і летіти далі. Але що вони на це можуть відповісти? Гаразд, звісно, Дайна права, всі повертаємося в літак? Та ніколи.
"Вони побачать. Вони побачать, що тут пусто, і тоді ми знову сядемо в літак і полетимо кудись в інше місце. В таке місце, де не вчувається небезпеки. Ще є час.
Я так думаю".
– Не звертайте уваги, – сказала вона Лорел. Голосом тихим і покірним. – Спускайте мене.
Лорел обережно опустила дівчинку на сковзанку. За мить Дайна поглянула вгору, на неї ("От тільки вона не насправді дивиться, – подумала Лорел. – Бо вона зовсім не бачить"), лежачи на помаранчевій сковзанці з розкинутими босими ногами.