І ось він на таку дивиться. Регулятори управління польотом рухались самі собою, роблячи безкінечно дрібні виправлення, необхідні для утримування літака на прокладеному йому курсі до Бостона. Приладова панель світилася зеленим. Два маленьких крильця на індикаторі висоти стійко висіли над авіагоризонтом. Поза парою невеличких скісних віконець у передранковому небі мерехтів мільярд зірок.
– Вау, нічого собі, – стиха промовила юначка.
– Ого-го, – одночасно з нею озвався Нік. – Погляньте-но он туди, друзяко.
Нік показував на напівпорожню чашку кави на сервісній консолі біля лівого підлокітника пілотського крісла. Поряд з чашкою лежала двічі відкушена данська булочка. Браяну враз повернулося його сновидіння, і він люто пересмикнувся.
– Це трапилось швидко, що б воно не було, – сказав Браян. – І подивіться сюди. І сюди, – показав він спершу на сидіння пілотського крісла, а потім на підлогу біля крісла другого пілота. У світлі приладової панелі там мерехтіли два наручних годинники: один герметичний "Ролекс", другий – цифровий "Пульсар"[68].
– Якщо вам потрібні годинники, там є з чого вибрати, – пролунав за їх спинами чийсь голос. – Там, позаду, їх тонни.
Браян озирнувся і побачив Алберта Кавснера, акуратного і дуже юного на вигляд у його скуфійці на голові та майці "Гард-Рок Кафе". Поруч з ним стояв той літній джентльмен в обстріпаному спортивному піджаку.
– Насправді так багато? – перепитав Нік. Здається, тут він уперше втратив свою витримку.
– Годинники, ювелірні прикраси та окуляри, – сказав Алберт. – А також сумочки й гаманці. Але найдивніше там… там є речі, що, я цілком певен, випали зсередини людей. Такі як хірургічні штифти та кардіостимулятори.
Нік подивився на Браяна Інґала. Англієць помітно зблід.
– Я вже був десь наблизився до того ж припущення, яке мав наш нечемний і балакучий приятель, – сказав він. – Що з якоїсь причини наш літак десь сідав, поки я спав. Що більшість пасажирів – і екіпаж – з нього було якимсь чином знято.
– Я прокинувся б тієї ж миті, щойно розпочалося зниження, – мовив Браян. – Така звичка.
Він зрозумів, що не в змозі відірвати очей від порожніх крісел, від напіввипитої чашки кави, від над'їденої данської булочки.
– За звичайних обставин я б теж так сказав, – погодився Нік. – Тому вирішив, що в моє питво щось було підмішано.
"Я не знаю, чим цей парубок заробляє собі на життя, – подумав Браян, – але він точно не торгує вживаними автомобілями".
– Мені ніхто нічого не підмішував, – зауважив Браян, – бо я нічого не пив.
– І я теж, – озвався Алберт.
– У будь-якому випадку, поки ми спали, ні посадки, ні злету бути не могло, – пояснив їм Браян. – Літак може летіти на автопілоті, а "Конкорд"[69] навіть приземлятися на автопілоті, але для злету потрібна жива людина.
– Отже, ми не приземлялися, – підсумував Нік.
– Аж ніяк.
– То куди ж вони поділися, Браяне?
– Я не знаю, – сказав Браян. А тоді підступив до пілотського крісла і сів.
6
Рейс №29 дійсно летів на висоті 36 000 футів – саме тій, про яку йому казала Мелані Тревор, – курсом 090. За годину чи дві, коли літак задалеко заверне на північ, курс мусить змінитися. Браян узяв штурманську мапу, подивився на індикатор швидкості та зробив кілька швидких обчислень. Потім одягнув навушники.
– Денвер-центр, це "Американська гідність", рейс №29, прийом.
Він клацнув тумблером… і не почув нічого. Зовсім нічого. Ні атмосферних завад; ні теревенів; ні наземних диспетчерів; ні інших літаків. Він перевірив налаштування транспондера: 7700, як і мусить бути. Потім знову переклацнув тумблер на передавання.
– Денвер-центр, прошу зв'язку, будь ласка, це "Американська гідність", рейс №29, повторюю, "Американська гідність", важкий[70], у мене проблема, Денвере, я маю проблему.
Знов клацнув тумблером на приймання. Послухав.
А потім Браян зробив таке, що змусило серце Алберта "Козира" Кавснера забитися в страху швидше: він ударив сподом долоні знизу по приладовій панелі, просто під радіостанцією. "Боїнг-767" – високотехнологічний, найсучасніший авіалайнер. Ніхто не повинен отак примушувати запрацювати обладнання такого літака. Те, що зробив щойно цей пілот, роблять тільки з купленими за долар на аукціоні "Ківаніс"[71] старими радіоприймачами "Філко"[72] – коли їх приносять додому, а вони не працюють.
Браян знову спробував викликати Денвер[73]. І не отримав відповіді. Зовсім ніякої відповіді.
7
До цього моменту Браян залишався стуманілим і не на жарт здивованим, Тепер, на додаток до всього, він почав відчувати страх – справжній страх. Досі не було часу лякатися. Хотілося б йому, щоб усе лишалося як досі… але так уже не буде. Він перемкнув радіостанцію на аварійну частоту і спробував знову. І там без відповіді. Це було рівноцінним тому, як набрати на Мангеттені номер 911 й почути записаний голос, який каже тобі, що всі роз'їхалися на вікенд. Коли б не звертався по допомогу на аварійній частоті, миттєву відповідь отримував завжди.
"Так було дотепер, принаймні", – подумав Браян.
Він перемкнувся на "ЮНІКОМ"[74], де маленькі аеродроми надають посадкові поради приватним пілотам. Послухав… і знову нічого не почув.
Чого просто бути не могло. Приватні пілоти зазвичай теревенять, як ті ґракли[75], сидячи на дроті. Ота моторуха в "Пайпері"[76] бажає дізнатися про погоду, Отой парубок у "Сессні"[77] просто зараз ґиґне у своєму кріслі, якщо не зможе знайти когось, хто зателефонує його дружині і повідомить їй, що він везе до них додому на вечерю ще трьох додаткових гостей. Хлопці в "Лірі"[78] хочуть, щоб адміністраторка в Арвадському аеропорту[79] сказала їхнім чартерним пасажирам, що літак на п'ятнадцять хвилин запізнюється, але хай не кип'ятяться, вони все одно встигнуть на бейсбольний матч.
Але нічого такого не було. Схоже, що всі ґракли кудись відлетіли і дроти висять голі.
Він знову перемкнувся на аварійну частоту Федерального управління цивільної авіації.
– Денвере, прошу зв'язку. Прошу зв'язку, терміново. Це "АГ", рейс 29, дайте мені відповідь, чорти забирай!
Нік торкнувся його плеча:
– Легше, друже.
– Жоден собака не дзявкне! – гарячково промовив Браян. – Це неможливо, але саме це ми маємо! Господи, що вони там наробили! Розпочали ту йобану атомну війну?