І в. Бурблеві на спомин
Перед корчмою стояли завалівці та й балакали.
— Хто ж би був гадав, що ландвійт та й сам скинеться.
— Сам не сам. Може, наказали? Де ви бачили, щоби від меду та й відставав хто!
— Та й мід нудкий.
— Але не для Романишиних.
— А ще й муха тне.
— Не знаєте, то не кажіть. Був люстратор з повіту та й величав ландвійта на всю губу.
— Се небагато коштує, не більше як 25 срібних.
— Що коштує, то коштує, але вже ж його не всилував люстратор скидатися, коли гроші від него взяв.
— Знак тому, що ні, але якась причина мусила бути. Вибір дорого коштував, нема ще року, а тут диви — та й скинувся.
— Не знаю, що вам до того. Послухайте, що я вам скажу. Я не люблю кождого, хто з буком.ходить. Староста — поляк і судія — пОляк; адвокат і геометер — жиди; жандарм і посесор— жиди; війт, хоч русин,—то хрунь, а радні, хоч русини,— то підсвинки. Один другому палицю передають, а все на кого — на хлопа. Чи лях б'є, чи жид б'є, чи хрунь б'є — все одно,' бо все болить. А хто кому палицю передав, а що ж мені до того? Мене все бV
• — Таже Дацко все був диштифрант, хто ж би йому противився?
— Ви, Рубчак, можете також мовчати. — А чо' ж я маю мовчати?
— Бо ви так само не станете ландвійтом, як би й я, а то най сі журяться, кому інтерес.
— Ви ауанадто розумні.
— Але він правду каже.
На тс надійшли два брати Воробці, а з ними Лисак, усі три — багачики. Махнули рукою на десятника та й посунули в корчму.
— От сі — то раз,— говорив Дацко.— Сим4то й журба іпіср: вони вже й тогід водилися залоб з Романишиними.
Тим часом багачики засіли у ванькирі, казали собі дати нива, а десятникові цілого оселедця й чвертку руму та й заморгають йому голову, буцімто наймуть його їхати до Львова " сіном.
Як уже десятник поглодав ості і облизав пальці та й ді-гтав пива, тоді почали багачики говорити про ландвійта, так, якби десятника й не було межи ними.
— Я чув таке,— почав Лисак,— що Романишин таку лише штуку втяв, бо хоче, щоби його просити, а ландвійтом то він лишиться.
— Ба, а якби не просили, якби так хтось другий підсунувся? Романишин не дурний.
— Я таке чув від професора, а професор — перший приятель Романишиному.
— Перший собі, а другий Романишиному. Мені не треба професора при тім. Якби хто сказав, через що Романишин скинувся, я вже більше не хочу знати. Бо як знаєш, від чого йде, то можеш знати, до чого йде. Добре я кажу?
— Та добре, але нема такого, аби се слово знав. Професор каже, що не знає. А вже як Лейба не знає та й десятник не знає — то вже не може ніхто знати.
— Лейба як Лейба, але десятник! Чи добре я кажу?
— Ні, ви не добре кажете, бо десятник не може сего знати, що знають тамті оба.
— А ви ж питали професора?
— Питав, а він зразу зацукався та й став гей фізик, а далі каже: "Так він вас дурить, бо хоче, щоби просили".
— А Лейба як казав?
Жид нічого не знає, а далі каже, що се може лиш десятник знати, бо він,— каже,— у ландвійта і днює, і ночує і ландвійт,— каже,— собі так не вірить, як десятникові.
— Ба, коли й десятник не знає. Правда, татусю, що не знаєте? Чи добре я кажу? Ми собі вже говорили: чого ніхто в селі не знає, те десятник вам повість, але й ви тепер не знаєте. Чи добре я кажу?
— А хто ж мене питав, хто вам казав?
— Писар. —
— А хто ж би такому пиякові сказав коли правду?
Е, ви розумний чоловік, знаєте, як і щож говорити з ким. Вам не тра казати.
— На то мене люди мають за люди. Може, я не служу громаді? Таже служу. І най там хто буде ландвійтом, то не може на мене наставати, бо я дурно хліба не їм. А якби я так не дивився, що до-кого та й як, то треба колись відгавкати. А нащо мені такого?
Правда, правда, ви старий чоловік і вас не треба
вчити.
— Шкода, що не знаєте того,, чого мені треба. Ви знаєте, з ким говорите, татусюг
— А я ж би чому не знав? Бігме, знаю.
— То може, скажете,, га?
— Вам скажу.
— Ану. вип'ємо ще; кінчіть-но— свою гальбу. Та й я вам того не забуду. Хто знає, може, вам тепер придасться до мене.
— І я так гадаю, що придасться. Для того я з вами говорю.
— Через що ж він скинувся?
— Через бабу.
— Та через свою?
— А через чию ж? Він з чужими собі не заходить.
— А що ж їй бракувало, як по руках її цілують? Не хотіла бути ландвійтихою?
— А видите, що найшлася і така. Поміж бабами всіляка віра. Не вгадаєш.
— Таже невгадно. Але як то було? Ви мали чути?
— І чув, і видів. То так було. Як прощався з русинами судія Ромко в Народнім домі, бо йшов на інший суд, то ланд-війт, і вона, і професор їздили всі троє на одній фірі, а мене взяли за погонича. Забавлялися вони, кілько забавлялися, і мені кельнер виносив пару раз, а нарешті вийшли всі троє на підсінє. Ландвійтиха кудись там поза вози засунулася, а професор до него: "Що мені з їх вина та й пива; ходіть, Дмитруню, шарнемо собі оковитки або руму на бесерунок". Правда, що недовго були і не дуже прийшли п'яні, але ландвійтиха сидить на возі та й кленеся, що мусить раз тому дати лад, бо професор ландвійта на всьо зле наводить.
— Вона святу правду казала..
— Правду чи неправду, але як вони прийшли, то ландвійтиха хоч би одно слово вимовила. Сама в собі з'їдалася... Дорога погана, бо ні возом, ні саньми, та й треба їхати нога за ногою... Взяли професор та й ландвійт судити тих панів, що з ними забавлялися, а найбільше городиславського професора за його бесіду до Ромка. Ніби городиславський професор казав перед собором, що деякі з професорів, щоби мали помагати, то вони псують Ромкову роботу, бо притягають село до горівки та й до фальшивих, виборів.
— Се було до нашого Качурковського та й справедливо.
— Не знаю, до кого було, але казав Качурковський, що до самої смерті буде на городиславського писати листи ло пана старости, поки його хліба не позбавить. Та й на тім іамовк, лиш зубами заскреготав, як жорнами. Але по хвилі іачинає Дмитро герштикатися. Вона його відтрутила раз та й другий раз, аж він розсердився.
— Вже я,— каже,— виджу, що не буде мені житя з моєю жінкою.
На се Дмитриха підскочила.
— Що ти говориш? — питаєся.