Відпочивши по обіді з годину, експедиція вирушила на острів. Намітили того дня дійти до норвезького табору з тим, щоб там переночувати. На ранок мусили розпочати наступ.
— Скажіть, а який завбільшки острів? — спитав Кар Ельгара.
— Острів невеликий, але точних його розмірів я не знаю. Північно-східну частину Ларсен відвідував кілька разів із Ландруппом. Нам же ходити туди заборонялося. Там десь Ландрупп знайшов золото. Грудки золотої руди він показував у таборі вже під час мого перебування на вашому пароплаві. Особисто я їх не бачив. Але Карсен і інші моряки стверджують, що Ландрупп приніс у табір чимало золота.
Мені відомо, що шкіпер Ларсен проходив від табору до північно-східного краю острова за шість годин. Увесь острів, як він казав, можна обійти менше ніж за добу.
Семеро озброєних лижників (Вершомет, Шелемеха і Соломін взяли рушниці тих норвежців, які залишились на пароплаві) зійшли на кригу і вишикувались.
— Щасливої дороги, — крикнув їм Кар. — Удачі і швидкого повернення!
— Рушаймо! — скомандував Вершомет, і лижі сковзнули по сніговій ковдрі, що вкривала крижане поле.
Лижники йшли поволі. Вершомет і Ельгар вирішили зберегти сили загону на наступний день.
Кар дивився їм услід, і в пам'яті його проходили пригоди, що їх довелося зазнати екіпажеві "Лахтака" біля берегів цього невідомого досі географам острова.
Перед обідом Павлюк прийняв радіограму, адресовану капітанові. Радіограма з Архангельського порту повідомляла, що на початку липня на допомогу "Лахтаку" вийде криголам "Хатанга". Капітаном криголама призначено Кривцова.
До Кара підійшов гідролог:
— Отто Рудольфовичу, я хотів вас просити дозволити мені приєднатися до експедиції на острів. Хоч на геології я майже не розуміюся, проте зміг би зібрати якусь колекцію і з'ясувати орографію острова.
— Експедиція ж уже вирушила. Чому ви раніше не сказали?
— Кінчав записувати спостереження. Але я їх наздожену.
— Гаразд. Спробуйте. Але якщо до острова не наздоженете, вертайтеся назад.
— Єсть!
— Одну хвилинку! — затримав його Кар. — Скажіть, що ви зробили з тим норвежцем, який ліз минулої ночі до вас на полубак?
— Мм... Я пошкодував бити його сокирою і накрив поплавцем Мітчеля. Він розгубився і перекинувся на кригу.
— Ага! Ну, поспішайте, а то не доженете.
РОЗДІЛ VII
Вночі випала пороша й притрусила усі сліди. День прокидався похмуро, небо виглядало невмитим. Проте Запара віщував погоду, а після полудня — навіть сонце.
Хоч сліди зникли, але Вершомет і Ельгар вирішили не змінювати своїх маршрутів. Гідролог висловив бажання приєднатися до Вершомета й Карсена. Мисливець скривився, знаючи Запару як не дуже спритного лижника, але погодився. Ельгар із своїм загоном вийшов на кілька хвилин раніше. Вершомета затримував Запара: вночі у нього зник геологічний молоток, і він тепер його розшукував. Нарешті молоток знайшовся під ведмежою шкурою, на якій спав гідролог.
Троє розвідників рушили вглиб острова. Вони пройшли скелі, за якими взято було в полон найстаршого і наймолодшого з їх товаришів, пройшли яром і незабаром зійшли на перший горб. Запара визначив, що висота його — триста п'ятдесят — чотириста футів над рівнем моря. Поряд здіймалося кілька значно вищих горбів. Вершини їх нагадували зрізані піраміди. Звідси побачили групу Ельгара. Ельгар із своїми товаришами йшов понад самим берегом і незабаром зник за горбуватим мисом, що, наче розігнавшись, круто спинився над морем.
Вершомет пропонував неухильно посуватися в центр острова. Пройшовши заглибину між двома горбами, розвідники почали підійматись на одну із зрізаних пірамід. Раптом вони почули кілька пострілів. Стріляли десь далеко, ніби за горбом, на який вони сходили.
Біля самої вершини гори Вершомет зупинив своїх супутників і далі поповз сам. Діставшись до площадки на вершині, він обережно висунув голову, але нічого не помітив. Треба було перейти площадку і зазирнути звідти, бо, очевидно, гора уривалася там досить круто. Мисливець, поманивши рукою Карсена і Запару до себе, поповз далі. Скоро він побачив під собою урвище заввишки метрів із п'ятнадцять, а далі — досить положистий схил, що спадав у глибину долини. Де-не-де по тому схилу з-під снігу виступали скелі.
За ними ховалися люди з рушницями. Шестеро людей. Четверо — ліворуч від Вершомета, двоє — праворуч.
Мисливець стояв ніби на вершині високого трикутника, а дві групи озброєних людей займали місця на кутах біля основи трикутника. Вершометові стало ясно, що ті люди між собою перестрілювалися. Придивившись, він з радістю пізнав у тих двох, що лежали за камінням праворуч. Лейте і Стьопу. Значить, вони вирвалися з полону і навіть із зброєю.
До Вершомета приєдналися Карсен і Запара. Всі троє спостерігали нерівний бій між чотирма і двома. Постріли звучали рідко, і поки що жодна сторона не піддавалась. Але треба було припинити цю небезпечну перестрілку. Вершомет запропонував усім трьом дати кілька залпів угору. Карсен зрозумів мисливця і показав жестами свою згоду. Усі разом підняли рушниці і по команді Вершомета вистрілили тричі вряд. Після цього глянули вниз і разом засміялися: обидві ворожі партії камінням покотилися в глибину долини.
Очевидно, кожна група сприйняла їхні постріли як прибуття підмоги ворогові. Не гаючи часу, Вершомет і Карсен підвелися на весь зріст і почали гукати кожен до своїх земляків. Але ні норвежці, ні радянські моряки не звертали уваги на ті вигуки.
Вони, не зупиняючись, котилися в долину, рятуючи себе від пострілів згори. Опинившись унизу, кинулися в різні боки: норвежці — на північ, а Лейте із Стьопою — на південний схід.
— Будемо наздоганяти? — спитав Запара.
— Щоб бува не постріляли, а втім... — не закінчив мисливець.
— Давайте білий прапор викинемо, — запропонував гідролог і, не чекаючи відповіді, витягнув кишенькову хустку і прив'язав її до шомпола.
Вирішили доганяти Лейте й Стьопу.
— З Ларсеном зустрінеться Ельгар, — сказав Вершомет Карсенові, і той, очевидно, зрозумів мисливця. Справді, Ларсен і його група подалися туди, де напевне мусили зустрітися з Ельгаром.
Умовившись, усі троє перекинули через плече гвинтівки і, прив'язавши до них білі хустки, почали спускатися з гори, щоб наздогнати Лейте й Стьопу. Спускатись було нелегко. Мусили зробити чималий гак, щоб обійти урвище, яким закінчувалася гора. Коли опинилися в долині, то ті, кого вони доганяли, були вже на вершині другого горба. Не спиняючись ні на хвилину, всі троє почали сходити на цей другий горб. Над їх головами маяли білі хустки, що мусили свідчити про відсутність лихих намірів.