Розтин показав, що мої передбачення були правильні. Супроти нормального мозку, мозок Елджернона важив менше, його звивини були згладженими, а розколини – глибшими й ширшими.
Страшно було подумати, що подібне відбувається й зі мною тепер. Приклад Елджернона надавав цьому процесу реальності. Уперше я відчув страх за своє майбутнє.
Я поклав тіло Елджернона в невеличкий металевий контейнер і забрав до себе додому. Я не хотів дозволити їм укинути його у спалювач. Мій вчинок був дурним і сентиментальним, але учора вночі я поховав його на задньому подвір'ї. Я заплакав, коли поклав букет диких квітів на його могилу.
21 вересня
Завтра я маю намір поїхати на Маркс стріт відвідати свою матір. Учора вночі я бачив сон, який подарував мені цілу послідовність спогадів, освітив велику ділянку минулого, й мені важливо швидко перенести їх на папір, перш ніж забуду, бо я забуваю тепер усе дуже швидко. Спогади були пов'язані з моєю матір'ю й тепер – більше, аніж будь-коли – я хочу зрозуміти її, збагнути, якою вона була й чому вона поводилася так, як поводилася. Я не повинен ненавидіти її.
Я повинен порозумітися з нею, перш ніж втрачу здатність зрозуміти її об'єктивно й стану поводитися брутально або по-дурному.
27 вересня
Мені слід було б перенести все це на папір негайно, бо важливо зробити цей запис повним. Я поїхав побачитися з Розою три дні тому. Я знову примусив себе позичити в Берта автомобіль. Я відчував страх, а проте знав, що повинен поїхати.
Спочатку, коли я завернув у Маркс стріт, то подумав, що припустився помилки. Це була не та вулиця, яку я пам'ятав. Вона була неймовірно брудна. На ній я побачив багато порожніх місць, де будинки обвалилися або були знесені. На хіднику лежав викинутий кимось холодильник із відірваними дверцятами, а на узбіччі красувався старий матрац із дротяними нутрощами, які вивалилися з його черева. Вікна деяких будинків були забиті дошками, а деякі здавалися стуленими з усякої всячини халабудами, де навряд чи могли жити люди. Я поставив машину за квартал від того будинку, який я шукав, і пішов пішки.
Я не побачив дітей, які гралися б на Маркс-стріт, – вулиця була зовсім не схожа на ту, що збереглася в моїй пам'яті й на якій повсюди гралися діти, а Чарлі дивився на них крізь вікно (дивно, що більшість моїх спогадів про вулицю були обмежені рамкою вікна, крізь яке Чарлі спостерігав, як граються діти). Тепер я побачив лише старих людей, які стояли в затінку напіврозвалених ґанків.
Коли я підійшов до будинку, то пережив короткочасний шок. Моя мати стояла на верхній сходинці у старому коричневому светрі й мила вікна нижнього поверху іззовні, хоч було холодно й вітряно. Вона завжди працювала, аби показати сусідам, яка вона гарна дружина й мати.
Найважливішим завжди було те, щó думають інші люди про неї чи про її родину. І вона докладала всіх зусиль, аби вони думали про неї добре. Мат знову й знову наполягав, що думка інших людей про тебе – не єдина річ у житті. Але Роза його не слухала. Норма повинна вдягатися гарно; у будинку мають бути гарні меблі; Чарлі не повинен виходити з дому – аби люди не думали, що в нас щось негаразд.
Біля хвіртки я зупинився подивитись, як вона випросталася, щоб відновити дихання. Побачивши її обличчя, я затремтів, бо то було те саме обличчя, яке я з такими труднощами намагався пригадати. Її волосся стало білим із прожилками кольору заліза, а тонкі щоки були змережані зморшками. Її лоб блищав від крапель поту, які виступили на ньому. Вона побачила мене й відвернула погляд.
Я хотів подивитись кудись убік, піти далі вулицею, але не міг – після того, як зайшов так далеко. Я міг також запитати в неї напрямок, прикинувшись, що заблукав у незнайомому кварталі. Мені було б досить того, що я побачив її. Але я тільки стояв там, чекаючи, що вона перша зробить якийсь рух. Та вона також тільки стояла й дивилася на мене.
– Вам чогось треба?
Її хрипкий голос був непомильним відлунням того, який лунав у коридорах моєї пам'яті.
Я розкрив рота, але з нього нічого не вилетіло. Мій рот працював, знаю, і я намагався заговорити до неї, щось їй сказати, бо в цю мить помітив вогник упізнання в її очах. Я не хотів, щоб вона побачила мене в такому вигляді, коли я стою навпроти неї, не спроможний нічого сказати, не спроможний допомогти їй упізнати мене. Але язик лежав у мене в роті, наче величезна перешкода, а рот був сухий.
Нарешті щось усе-таки вилетіло з нього. Не те, щó я хотів сказати (я планував промовити щось заспокійливе й підбадьорливе, щоб узяти контроль над ситуацією й стерти минуле та біль кількома словами), але з мого зсудомленого горла я видобув лише:
– Ма…
З усім тим знанням, яке я зміг роздобути, – з усіма мовами, які я вивчив, – усе, що я зміг сказати цій жінці, яка стояла на ґанку й дивилася на мене, було: "Ма". Наче ягня з пересохлим ротом, яке шукає вим'я. Вона витерла собі лоб тильним боком долоні і спохмурніла, дивлячись на мене, так ніби не могла роздивитися мене ясно. Я ступив уперед від хвіртки до стежки й попрямував до ґанку. Вона відступила назад. Спочатку я не був певен, упізнала вона мене чи ні, але потім вона видихнула:
– Чарлі!..
Вона не зойкнула й не прошепотіла моє ім'я. Вона лише видихнула його, як робить той, хто прокидається від сну.
– Ма… – Я став підійматися сходами на ґанок. – Це я.
Моє наближення стало для неї несподіванкою, й вона відступила назад, перекинувши відро з мильною водою, і струмки потекли по сходах.
– Що ти тут робиш?
– Я лише хотів побачити тебе… поговорити з тобою…
Оскільки мій язик перешкоджав мені говорити, мій голос вилетів із горла трохи інакше, з призвуком тонкого виття – так я міг говорити багато років тому.
– Не втікай, – попросив я. – Не втікай від мене.
Але вона вже увійшла до вестибюлю й замкнула за собою двері. За мить я побачив, як вона дивиться на мене нажаханими очима з-поза тонкої білої фіранки на дверному вікні. Її губи за вікном ворушилися нечутно.
– Іди геть! Залиш мене саму.
Чому? Хто вона така, щоб не впускати мене до себе? За яким правом відвертається від мене?
– Відчини мені двері! Я хочу поговорити з тобою. Відчини двері!