Звіт 15, 12 липня
Немур, Штраус, Берт та кілька інших людей, що брали участь у проекті, чекали мене в кабінеті психології. Вони намагалися створити враження, ніби раді бачити мене, але я бачив, із якою тривогою Берт узяв Елджернона, коли я віддав його йому. Ніхто не сказав нічого, але я знав, що Немур нескоро простить мені спробу сконтактуватися з фондом над його головою. Але це було необхідно. Перш ніж повернутися до університету Бекмана, я мусив переконатися в тому, що вони дозволять мені розпочати незалежне вивчення теми. Надто багато часу буде втрачено, якщо я звітуватиму Немурові про все, що робитиму.
Його повідомили про рішення фонду, й мене прийняли в лабораторії формально й холодно. Немур подав мені руку, але усмішки на його обличчі не було.
– Чарлі, – сказав він, – ми всі раді, що ти повернувся і працюватимеш із нами. Джейсон телефонував мені й повідомив, що фонд залучив тебе до праці над проектом. Наш штат і наша лабораторія у твоєму розпорядженнні. Комп'ютерний центр запевнив, що твоя робота матиме пріоритет, – і, звичайно ж, якщо я зможу тобі в чомусь допомогти…
Він докладав усіх зусиль, щоб бути приязним, але я бачив із виразу його обличчя, що він налаштований скептично. Зрештою, хіба я мав якийсь досвід роботи в галузі експериментальної психології? Що я знаю про технічні засоби, які він винаходив і вдосконалював упродовж багатьох років? Проте, як я вже сказав, він намагався бути приязним і не квапитися з висновками. Більше нічого він не міг тепер зробити. Якщо мені не вдасться пояснити поведінку Елджернона, уся його робота накриється, але якщо я розв'яжу проблему, то й уся команда, що працює над проектом, підійметься зі мною.
Я увійшов до лабораторії, де Берт спостерігав за Елджерноном в одному з багатьох проблемних ящиків. Він зітхнув і похитав головою.
– Він багато чого забув. Більшість його складних реакцій, схоже, стерлися. Він розв'язує проблеми на набагато примітивнішому рівні, ніж я від нього сподівався.
– А в чому річ? – запитав я.
– Раніше він був спроможний розуміти прості моделі – наприклад, за цими дверима дороги нема; треба бігти через одні двері, або в кожні треті двері, або лише в червоні двері, або лише в зелені двері… Але тепер він уже тричі пробіг лабіринтом і щоразу припускався помилок.
– Можливо, це тому, що він давно не був у лабораторії?
– Можливо. Ми дозволимо йому знову звикнути до речей і подивимося, як він працюватиме завтра.
Я був у лабораторії багато разів раніше, але тепер мусив вивчити все, що вона могла запропонувати. Я мав запам'ятати за кілька днів процедури, що їх інші запам'ятовували протягом років. Берт і я згаяли чотири години, ходячи з однієї секції в іншу, поки я намагався ознайомитися з усією картиною. Коли ми уже все обійшли, я помітив двері, в які ми не заходили.
– Що там?
– Холодильник і спалювач. – Він відчинив двері й увімкнув світло. – Ми заморожуємо наші експонати, перш ніж спалюємо їх. Це допомагає знищити сморід, бо ми контролюємо розкладання матерії.
Він обернувся, щоб вийти, але я постояв там якусь мить.
– Тільки не Елджернон, – сказав я. – Послухай-но… якщо… Я маю на увазі, що не хочу, аби його вкинули сюди. Віддайте його мені. Я сам подбаю про нього.
Берт не засміявся. Він лише кивнув головою. Немур сказав йому, що від сьогодні я повинен мати все, чого забажаю.
Час був моїм бар'єром. Якщо я хочу знайти відповіді для себе, то повинен почати працювати негайно. Берт видав мені книжки, а Штраус і Немур – свої нотатки. Коли я вже наготувався йти, мені спала в голову дивна думка.
– Скажіть мені, – звернувся я до Немура. – Я щойно бачив ваш спалювач, який допомагає позбутися експериментальних тварин. Які плани ви мали щодо мене?
Моє запитання стало для нього несподіванкою.
– Що ти маєш на увазі?
– Я переконаний, що від самого початку ви передбачили всі можливості. То що мало статися зі мною?
Він мовчав, але я став наполягати:
– Я маю право знати все, що має стосунок до експерименту, а це включає також моє майбутнє.
– Немає сенсу це від тебе приховувати. – Він зробив паузу й припалив уже припалену сигарету. – Ти, звичайно, розумієш, що від самого початку ми мали великі надії на тривалість результату і ми досі їх маємо… ми не маємо підстав сумніватися…
– Я в цьому переконаний, – сказав я.
– Звичайно, взяти тебе як екземпляр для експерименту накладало на нас величезну відповідальність. Я не знаю, щó ти пам'ятаєш, а чого не пам'ятаєш, або як ти поєднував речі на початку проекту, але ми намагалися донести до твого розуміння, що успіх проекту може бути лише тимчасовим.
– Я писав це у своїх звітах у той час, – погодився я, – хоч тоді я не розумів, щó ви мали на увазі під цим твердженням. Але можна й не згадувати про мої тодішні почуття, бо тепер я все чітко розумію.
– Що ж, ми вирішили піти на ризик із тобою, – провадив він, – бо ми знали, що існує дуже мала ймовірність завдати тобі великої шкоди й дуже великий шанс зробити тобі добро.
– Ви можете не шукати виправдання.
– Але ти повинен розуміти, що ми мусили здобути дозвіл від когось із твоїх найближчих родичів. Ти був некомпетентним, щоб самому на це погодитися.
– Я знаю. Ви розмовляли з моєю сестрою, Нормою. Я читав про це в газетах. Із того, що я про неї пам'ятаю, вона охоче дала б дозвіл на мою страту.
Він підняв брови, але пустив мої слова повз вуха.
– Ми сказали їй, що у випадку, якщо експеримент не вдасться, ми не зможемо послати тебе назад до пекарні або до тієї кімнати, з якої ми тебе взяли.
– Чому б і ні?
– Причина одна – ти міг стати іншим. Хірургічне втручання та ін'єкції гормонів могли дати ефект, очевидний не відразу. Твій досвід після операції міг відбитися на тобі. Я маю на увазі емоційне збудження, яке ускладнювало б твою недорозвиненість. Ти не міг би залишитися тією самою особою…
– Чудово. Наче мені було не досить нести один хрест.
– І з іншого боку, ми не могли знати, чи ти залишишся на тому самому ментальному рівні. Ти міг скотитися на ще примітивніший рівень функціонування.
Він дав мені відчути найгірше – знімаючи тягар зі свого розуму.
– Я повинен знати про все, – сказав я. – Поки я ще спроможний чимось собі зарадити. Які плани ви мали щодо мене?