Я відповів їй, що не думав про це, а вона засміялася й сказала, що в мене чесне обличчя. Їй, либонь, захотілося розповісти про себе. Сказала, що не захотіла оселитися в Гринвіч Віллідж, бо там, замість малювання, гаяла б увесь свій час у барах та кав'ярнях.
– Мені краще тут, далеко від шахраїв та дилетантів. Тут я можу малювати що мені до вподоби, й ніхто не прийде, щоб посміятися з мене. Ти ж не належиш до насмішників, чи не так?
Я стенув плечима, намагаючись не помічати пилюку на своїх штанях та руках.
– Думаю, кожен із нас сміється над чимось. Ти ж смієшся над шахраями й дилетантами, чи не так?
Через короткий час я сказав, шо волію повернутися до свого помешкання. Вона відсунула від вікна купу книжок, і я підійшов до нього, переступаючи через газети й паперові пакети, наповнені порожніми пляшками з-під пива.
– Одного дня, – зітхнула вона, – я віднесу їх туди, де це приймають.
Я заліз на підвіконня, відчинив вікно й вибрався на пожежну драбину. Перед тим як відчинити вікно, повернувся назад і забрав свої покупки, але, перш ніж я встиг сказати "дякую" й "до побачення", вона вибралася на пожежну драбину за мною.
– Я хочу подивитися на твоє помешкання. Ніколи там не була. Перш ніж ти тут оселився, дві старі й маленькі сестри Вагнер не казали мені навіть "доброго ранку".
Вона пролізла в моє вікно за мною й сіла на підвіконня.
– Заходь, – сказав я, поклавши свої покупки на стіл. – Я не маю пива, але можу почастувати тебе філіжанкою кави.
Але вона дивилася повз мене, широко розкривши очі від подиву.
– Боже мій! Я ніколи не бачила такого прибраного помешкання, як твоє. Хто міг би подумати, що чоловік, який живе сам-один, зберігатиме вдома такий порядок?
– Я не завжди був таким, – попросив я в неї пробачення. – Це лише відтоді, як оселився тут. Квартира була дуже акуратною, і в мене виникло бажання зберегти її такою, як вона є. Мені прикро тепер, коли щось лежить не на своєму місці.
Вона сповзла з підвіконня й пішла оглянути помешкання.
– Слухай-но, – несподівано сказала вона, – а ти любиш танцювати? Ти знаєш, – вона простягла перед собою руки й зробила кілька мудрованих па. – Скажи мені, що ти танцюєш, і я буду щаслива, що познайомилася з тобою.
– Лише фокстрот, – сказав я. – І то не дуже добре.
Вона стенула плечима.
– Я обожнюю танці, але мені ніколи не щастило зустріти хлопця, який подобався б мені і який був би добрим танцюристом. Тож я мушу вряди-годи виряджатися і йти до танцювальної зали Стардаст. На більшість хлопців, які туди ходять, бридко дивитися, але вони вміють танцювати.
Вона зітхнула, розглядаючись навкруги.
– А все ж такий порядок, який панує у твоєму помешканні, мені зовсім не до вподоби. Я художник, і ці лінії вбивають мене. Усі прямі лінії на стінах, на підлозі, на кутках, що перетворюються на ящики, – як труни. Єдиний спосіб урятуватися від таких ящиків – це добре випити. Тоді всі лінії розгойдуються, стають хвилястими, і я з більшим ентузіазмом дивлюся на цілий світ. А коли всі лінії прямі й накреслені, як тут, я хворію. Ох! Якби я тут жила, мені доводилося б постійно напиватися.
Несподівано вона круто обернулася й подивилася на мене.
– Послухай-но, ти не міг би позичити мені п'ятірку до двадцятого числа? Тоді приходить чек на мої аліменти. Як правило, цих грошей мені вистачає, але минулого тижня я мала проблему.
Перш ніж я встиг відповісти, вона скрикнула й подивилася на фортепіано в кутку.
– Я грала на фортепіано. Я чула кілька разів, як ти бренькав на ньому, й сказала собі, це, мабуть, чудовий хлопець. Тож я хотіла зустрітися з тобою навіть до того, як ти до мене прийшов. Я так давно не мала змоги пограти.
Вона попрямувала до фортепіано, коли я пішов на кухню, щоб приготувати каву.
– Приходь іноді пограти на ньому, – сказав я. Не знаю, чому раптом я почав так вільно розпоряджатися всім, що було в моїй квартирі, але в ній було щось таке, що вимагало цілковитої доброзичливості. – Я поки що не залишаю двері відчиненими, але вікно незамкнене, і, якщо мене не буде вдома, ти зможеш скористатися пожежною драбиною. Покласти тобі до кави вершки й цукор?
Коли вона не відповіла, я заглянув назад до вітальні. Її там не було, та коли я підійшов до вікна, то почув її голос із кімнати Елджернона.
– А це що таке? – Вона роздивлялася триповерховий пластиковий лабіринт, який я збудував. Вона роздивилася його уважніше, а потім раптом у неї вихопився захоплений зойк: – Модерна скульптура! Прямі лінії з поворотами!
– Це спеціальний лабіринт, – пояснив я. – Спеціальне навчальне приладдя для Елджернона.
Але вона ходила навколо мого лабіринту, збуджена.
– Вони схибнулися б від захвату в Музеї сучасного мистецтва, якби це побачили.
– Це не скульптура, – заперечив я.
Я відчинив дверцята до клітки Елджернона, приєднаної до лабіринту, й випустив його в лабіринт.
– О Боже! – прошепотіла вона. – Скульптура з живим елементом. Чарлі – це найграндіозніша річ після розбитих автомашин і приварених одна до одної консервних бляшанок.
Я намагався їй пояснити, але вона наполягала, що живий елемент увійде в історію скульптури. І лише коли я побачив сміх у її диких очах, я зрозумів, що вона мене дражнить.
– Це може бути самовідновлювальне мистецтво, – провадила вона, – творчий досвід для аматора мистецтва. Знайди ще одну мишу, й, коли вони народять мишенят, самовідновлювальний елемент почне відтворювати сам себе. Твоя праця стане безсмертною, й усі люди, які прагнуть не відставати від моди, купуватимуть у тебе копії, щоб мати змогу говорити про твою творчість. Як ти її назвеш?
– Гаразд, – зітхнув я. – Я капітулюю.
– Ні, – пирхнула вона, ляснувши долонею по пластиковому лабіринту, де Елджернон нарешті дістався до кінцевого ящика. – Капітулюю надто схоже на кліше. Чом би тобі не сказати: "Життя – це плутанка лабіринтів".
– Ну, ти ж і штучка! – сказав я.
– Звичайно! – вона обернулася й зробила мені реверанс. – Я все чекала, коли ти це помітиш.
Нарешті кава закипіла.
Не випивши й половину філіжанки, вона хапнула ротом повітря і сказала, що мусить бігти, бо призначила побачення на півгодини комусь, із ким зустрілася на художній виставці.