Коли приваблива молода клініцистка з Фолмутського коледжу запитала мене, чи можу я пояснити причини моєї власної недорозвиненості, я сказав, що на це запитання може дати відповідь лише професор Немур. Для нього то був давно очікуваний шанс показати свою авторитетність, і вперше, відколи ми познайомилися один з одним, він поклав руку мені на плече.
– Ми точно не знаємо, що спричиняє фенілкетонурію того зразка, від якої Чарлі страждав із дитячого віку, – якась незвичайна біохімічна чи генетична ситуація, можливо, іонізована радіація чи радіація природна, чи навіть вірусна атака на утробний плід – хай там що це було, воно призвело до виникнення дефектного гену, що утворив, скажімо, маверік ензим, який породжує дефективні біохімічні реакції. І звичайно, новостворені амінокислоти змагаються з нормальними ензимами, призводячи до ушкоджень мозку.
Дівчина спохмурніла. Вона не сподівалася почути лекцію, але Немур уже вийшов на сцену й продовжував у тому самому дусі:
– Я це називаю змагальним придушенням ензимів. Дозвольте мені навести вам приклад, як це працює. Уявіть собі ензим, створений дефективним геном, як неправильний ключ, який можна вставити в хімічний замок центральної нервової системи, але він там не обертається. А що він там, то правильний ключ – правильний ензим – не може навіть бути вставлений у замок. Він блокується. Результат? Незворотна руйнація протеїнів у тканині мозку.
– Але якщо вона незворотна, – втрутився до розмови один з інших психологів, який приєднався до невеличкої аудиторії, – то як можливо, що містер Гордон знову не затримується у своєму розвитку?
– Річ у тому, – вигукнув Немур, – що, як я сказав, деструкція тканини є незворотною, а не сам процес. Багато дослідників змогли обернути процес за допомогою ін'єкції хімікатів, сполучених із дефективними ензимами, що змінюють молекулярну форму хибного ключа, як і відбувалося. Саме це було центральним і для нашої техніки.
Але спочатку ми видаляємо ушкоджені порції мозку й дозволяємо імплантованій мозковій тканині, яка була хімічно відновлена, виробляти протеїни мозку в наднормальному темпі…
– Стривайте хвилину, професоре Немур, – втрутився я до розмови, урвавши його на вершині його розбалакування. – А що ви скажете про працю Рахаджаматі на цьому полі досліджень?
– Чию працю?
– Рахаджаматі. Його стаття заперечує теорію Таніди про злиття ензимів – концепт зміни хімічної структури ензима, що блокує прохід на метаболічній стежці?
Він спохмурнів.
– Цю статтю вже перекладено?
– Ні, ще не перекладено. Я прочитав її в журналі психопатології, який видається мовою гінді, лише кілька днів тому.
Він подивився на своїх слухачів і спробував скинути моє зауваження з рахунку:
– Я не думаю, що ми можемо чогось боятися. Наші результати говорять самі за себе.
– Але сам Таніда розвивав теорію блокування ензиму маверік через сполучення, а тепер він указує, що…
– Облиш, Чарлі. Те, що чоловік першим висуває якусь теорію, не означає, що він промовляє останнє слово в її експериментальному розвитку. Я гадаю, кожен тут погодиться, що дослідження, здійснені у Сполучених Штатах та Британії, далеко переважають роботи, виконані в Індії та в Японії. Ми досі маємо найкращі лабораторії та найкраще обладнання у світі.
– Але це не дає відповіді на зауваження Рахаджаматі, що…
– Тепер не час і не місце заглиблюватися в ці деталі. Я переконаний, що всі ці зауваження будуть адекватно розглянуті на завтрашній сесії.
Він обернувся до когось, і вони заговорили про свого однокурсника з коледжу, а я стояв там розгублений.
Мені вдалося відвести Штрауса вбік, і я почав розпитувати його.
– Ну, гаразд. Ви мені казали, що я надто чутливий до нього. Чи сказав я щось таке, чого він не захотів слухати?
– Ти примусив його почуватися нижчим, а він цього терпіти не може.
– Я цілком серйозний, Бог мені свідок. Скажіть мені правду.
– Чарлі, ти мусиш перестати думати, що всі сміються з тебе. Немур не зміг обговорювати ці статті тому, що він їх не читав. Він не вміє читати цими мовами.
– Він не вміє читати гінді та японською? Ти жартуєш?
– Чарлі, не всі обдаровані твоїм талантом до мов.
– Тоді як він може відбити атаку Рахаджаматі на цей метод і спростувати сумнів Таніди в адекватності цього методу контролю? Він мусить знати про ці дослідження…
– Ні, – замислено сказав Штраус. – Ці статті, певно, написані зовсім недавно. Перекласти їх не було часу.
– Ви хочете сказати, що також не читали їх?
Він стенув плечима.
– Я ще гірший знавець мов, аніж він. Але я переконаний, що до того, як тут будуть прочитані останні доповіді, всі журнали пильно переглянуть, шукаючи в них додаткових відомостей.
Я не знав, що сказати. Почути від нього, що обидва вони невігласи в цілих зонах власних наук, було жахливо.
– А які мови ви знаєте? – запитав я.
– Французьку, німецьку, іспанську, італійську й трохи читаю шведською.
– Не знаєте російської, китайської, португальської?
Він нагадав мені, що як практикуючий психіатр і нейрохірург він має дуже мало часу для вивчення мов. А єдиними стародавніми мовами, якими він умів читати, були латина й грецька. Жодної зі стародавніх мов Сходу він не знав.
Я бачив, що він хоче на цьому закінчити розмову, але мені хотілося довідатися, як багато він знає.
Я довідався.
Фізика: нічого крім квантової теорії поля. Геологія: йому нічого не відомо про геоморфологію, про стратиграфію і навіть петрологію. Він нічого не знає ані про мікро-, ані про макроекономічні теорії. Дуже мало знає математику поза елементарним рівнем диференційного числення і взагалі нічого не знає про алгебру Банаха або Ріманові множини. Це були тільки перші відкриття, що обвалилися на мене цього вікенду.
Я не захотів брати участь у вечірці. Шахраї вони обидва. Вони лише прикидаються геніями. Але вони звичайні люди, що працюють сліпо, вдаючи, ніби можуть принести світло в темряву. Чому всі брешуть? Ніхто з тих, кого я знаю, не є тим, ким він прикидається. Коли я завернув за ріг вулиці, то помітив, що мене переслідує Берт.
– У чому річ? – запитав я, коли він підійшов до мене. – Ти за мною шпигуєш?
Він стенув плечима й збентежено засміявся.