– Алісо…
– … і не має значення, що ти скажеш про це тепер, я знаю, як себе почуватиму, тому, якщо ти не заперечуєш, я залишуся зі своїм розколотим его – дякуючи тобі.
– Але ти все перебільшуєш. Я переконаний, що якби ти…
– Ти це знаєш? Ти переконаний? – Вона обернулася й спопелила мене поглядом із верхніх сходинок, які вели до її помешкання. – О, яким ти став нестерпним! Звідки ти знаєш, як я себе почуваю? Ти берешся судити про свідомість інших людей. Ти не можеш знати, ані як я себе почуваю, ані що я почуваю, ані чому я так себе почуваю. – Вона рушила сходами, але потім обернулася до мене й сказала тремтячим голосом: – Я буду тут, коли ти повернешся. У мене лише поганий настрій, і це все, і я хочу, щоб ми обоє мали шанс обміркувати свої стосунки, поки нас розділятиме чимала відстань.
Уперше за багато тижнів вона не запросила мене до себе. Я дивився на зачинені двері, й у мені закипав гнів. Я хотів улаштувати сцену, загупати кулаком у двері, повалити їх. Я хотів, щоб мій гнів спопелив цей дім.
Однак, віддаляючись від неї, я поступово холонув і зрештою відчув полегкість. Я йшов дуже швидко, я линув над вулицями, холодний вітерець налітав із літньої ночі й пестив мені щоки.
Я тепер зрозумів, що моє почуття до Аліси дрібнішало залежно від того, як воно рухалося назад під натиском потоку мого навчання: від обожнювання до кохання, до ніжності, до почуття вдячності й почуття відповідальності. Моє неясне почуття утримувало мене біля неї, і я не хотів піти від неї через страх лишитися на самоті, покинутим напризволяще.
Але з відчуттям полегкості та свободи прийшов смуток. Я хотів кохати її. Я хотів подолати свій емоційний та сексуальний страх, одружитися, мати дітей, домівку.
Тепер це вже неможливо. Тепер я так само далекий від Аліси зі своїм КІ 185, яким був із КІ 70. І ми обоє тепер це знаємо.
8 червня
Що виганяє мене зі своєї кімнати й примушує шастати містом? Я блукаю вулицями сам-один – це не легка прогулянка в літню ніч, а напружений поспіх, щоб дістатися – куди? Униз по алеях, зазираючи у двері, в напівзачинені віконницями вікна, бажаючи з кимось поговорити й боячись зустріти когось. Угору по одній вулиці й униз по іншій, крізь нескінченний лабіринт, намагаючись вирватися з неонової клітки міста. Шукаючи… Чого я шукаю?
Я побачив жінку в Центральному парку. Вона сиділа на лаві поблизу озера, в застебнутому, попри спеку, пальті. Вона всміхнулася й помахом руки запросила мене сісти біля неї. Ми подивилися на світлу лінію обрію над Південним Центральним парком, де на тлі чорного неба бовваніли громаддя будівель, зі світлими щільниками вікон, і мені захотілося всмоктати їх усі в себе.
Атож, сказав я їй, я з Нью-Йорка. Ні, я ніколи не був у Ньюпорті-Ньюз, у Вірджинії. Це було місто, в якому вона народилася й у якому вийшла заміж за матроса, який був тепер у морі і якого вона не бачила останні два з половиною роки.
Вона перегнулася й дістала хусточку, якою вряди-годи витирала з лоба піт. Навіть у неясному світлі, віддзеркаленому від поверхні озера, я побачив, що на ній наліплений грубий шар макіяжу, але вона здавалася досить привабливою з прямим темним волоссям, що вільно спадало на плечі, проте її обличчя було одутлим і розпухлим, так ніби вона щойно прокинулася від сну. Вона хотіла розповісти про себе, а я хотів послухати.
Батько дав їй гарний дім, освіту – усе, що багатий суднобудівельник міг дати своїй дочці, – але не прощення. Він ніколи не пробачив їй втечу з простим матросом.
Говорячи, вона взяла мене за руку й поклала голову мені на плече.
– У ту ніч, коли Гері і я одружилися, я була наляканою невинницею, – прошепотіла вона. – А він наче збожеволів. Спочатку дав мені ляпаса й побив мене. А потім зґвалтував без будь-яких виявів кохання. Це був останній раз, коли ми кохалися. Більше я не дозволяла йому доторкнутися до себе.
Вона, мабуть, зрозуміла з тремтіння моєї руки, що її розповідь вразила мене. Вона була для мене надто ґвалтовною та інтимною. Відчувши, що моя рука смикнулася, вона вхопилася за неї міцніше, наче хотіла закінчити свою історію, перш ніж дозволити мені піти. Вона була для неї важливою, і я сидів нерухомо й тихо, як сидить той, хто годує пташку зі своєї руки.
– Не те щоб я не любила чоловіків, – запевнила вона мене з щирим виразом широко відкритих очей. – Я кохалася з іншими чоловіками. Йому не віддавалася, але віддавалася багатьом іншим. Більшість чоловіків ставляться до жінки ласкаво й ніжно. Вони кохаються повільно, спочатку пестячи й цілуючи її.
Вона подивилася на мене значущим поглядом і погладила мою долоню своєю розкритою долонею. Це було те, про що я чув, читав і мріяв. Я не знав її імені, й вона не запитала, як звуть мене. Вона лише хотіла піти зі мною кудись туди, де ми були б самі-одні. Що про це подумала б Аліса, запитав себе я.
Я незграбно її приголубив і поцілував ще більш невпевнено, й вона подивилася на мене.
– У чому річ? – пошепотіла вона. – Що ти думаєш?
– Я думаю про тебе.
– Ти маєш місце, куди ми могли б піти?
Кожен крок вимагає від мене великої обережності. Коли земля розверзнеться піді мною і я провалюся в безодню непевності? Щось штовхало мене вперед – випробувати свою спроможність спілкування з жінкою.
– Якщо в тебе такого місця нема, готель "Особняк" на П'ятдесят третій стріт коштує недорого. І вони не стануть розпитувати тебе про багаж, якщо ти заплатиш наперед.
– Я маю кімнату…
Вона подивилася на мене з новим виразом поваги.
– Це дуже добре.
Поки що все було гаразд. І це мене зацікавило. Чи довго я витримаю, перш ніж мене затопить хвиля паніки? Коли ми опинимося самі в моїй кімнаті? Коли вона роздягнеться? Коли я побачу її тіло? Коли ми ляжемо в ліжко?
Для мене було важливо довідатися, чи зможу я бути таким, як інші чоловіки, чи зможу я попросити жінку, щоб вона розділила життя зі мною? Мати розум і знання було недосить. Хоч і без цього я не міг обійтися. Я спізнав відчуття полегкості, коли відчув, що це можливо. Збудження, яке опанувало мене, коли я її цілував, повернулося, і я був певен, що зможу бути нормальним із нею. Вона відрізнялася від Аліси. Вона була жінкою, яка бачила світ.