8
Безглузде товчення води у ступі. Можна подумати, що я намагаюсь саму себе переконати в тому, що треба бути доброю, а водночас доводжу безсенсовість доброти. Не доброти взагалі, а доброти безвідповідальної, всепрощаючої і недіяльної. Лагідненько махну5 рукою: нехай собі, я добра, нехай ображають мене, його і ще когось, нехай — з часом вони самі зрозуміють, як зле чинили, не треба їх зачіпати.
Я вже знаю у собі цю готовність прощати — бо важче вимагати відповідальності, важче ламати чужу волю, важче втрачати друзів, важче — непрощення, аніж прощення. Бо вибачати можна по-різному, й наслідки того вибачення теж можуть бути різні. Собі не вибачаю майже нічого, від сина свого вимагаю більше, ніж від будь-кого іншого, хоча мені часом закидають, що не вимагаю від нього речей елементарних, буденних, щоденних, що вибудувала собі мету, ідеал і до того ідеалу намагаюся дотягнути дитину, забуваючи про речі най-необхідніші. Біда, коли так. Бо в такому випадку моєму синові буде дуже важко в житті — адже найчастіше доводиться стикатися з речами найзвичайнішими і розв'язувати проблеми найпростіші.
Одного разу я поблажливо усміхнулася, коли знайомий парубійко розповів, як "виміняв" свою товаришку на квиток,.
з котрим можна було піти на вечір в Будинок архітектора. Вечори в Будинку архітектора приваблюють молодь вже тривалий час, і мені здається, що в тій звабі є більше моди й снобізму, аніж справжнього зацікавлення і сенсу. Але як би там не було, квиток на вечір у Будинок архітектора на цей раз мав дуже велику ціну. Отже було так:
— Яка в тебе симпатична дівчина! — сказав під час веселої вечірки сусід —за столом моєму знайомому парубійкові.
Парубійко засміявся.
— Якщо вона тобі подобається, то можу відступити. Якраз така пора надійшла, що треба мені іншої дівчини.
Справа відбувалася під час вечірки, хлопці були напідпитку, і обом така бесіда здавалася милим жартом.
— Отак просто відступиш? — запитав один.
— Та добре було щось мати на заміну! — засміявся другий.
— Маю квиток у Будинок архітектора. Підійде?
— Питаєш! Віддаю даму разом із шубкою і капелюшком.
Узявши квитка, парубійко тихенько, як кажуть, на англійський манер, пішов геть, а той другий став залицятися до дівчини, правлячи їй компліменти та переконуючи, що приятель анітрохи не вартий її — зрештою, він щойно переконався у цьому сам, хоча, мабуть, не сказав дівчині, в який спосіб отримав право на залицяння.
І я лише усміхнулася у відповідь на цю розповідь, у якій було стільки цинізму й стільки неусвідомленої підлості, що навіть пояснити цього парубійкові не змогла. Чи не хотіла витрачати зусилля? Махнула рукою — усе одно безнадійно, не вилікуєш — от досі аж гаряче буває з сорому, коли згадаю свою поблажливість. Вона — із серії тієї доброти, якої я боюся і не хочу до себе підпускати, а котра все ж вряди-годи бере гору над усякими іншими почуттями, над чесністю і здоровим глуздом.
Але я розумію — моє лукаве сумління змушує мене до розрізнення такої доброти і тієї, іншої, яку називає мудрою. Рятівної, сказати б, доброти. Великої і справжньої. Докоряє, що мені її бракує, і почуваюся погано від тих докорів, бо звідкіля я знаю — чи є в мені та доброта, дарована як талант від природи, а чи інша, котра з'являється лише з розумінням різниці між добром і злом, з розумінням необхідності переваги добра у світі і в тобі самій...
Скликаю до себе свою групу дітлахів і тихо, як по секрету, кажу їм:
— Завтра неділя, є вільний час, підемо шукати весну, якщо хочете, звичайно.
Весну шукати? Мені самій це спало на думку щойно, коли я дивилася у вікно (вони старанно розв'язували задачу з математики, слово честі, я мала право подивитися у вікно і побачила синє небо, таке синє, як буває тільки навесні). За мить воно ледь взялося туманцем, примерхло, стало сірувате, навіть захмарене, але я все-таки упіймала ту мить розвесніння, просвітління й очікування.
Вони погодилися бурхливо й радісно, так, наче я пообіцяла їм щось справді казкове й надзвичайне.
А шукати весну в місті трохи важче, аніж десь у лісі, чи в полі, чи в горах. Весна приходить до міста обережніше, повільніше, тихенько обмацує рукою захололі мури, й тут же злякано відсмикує долоню, й відступає, а клапті темного, забрудненого снігу залишаються скніти по дворах, під деревами, під рудими ринвами й на зелених дахах. Мури мають усе ще похмурий настрій, видно, що їм обридли невизначеність, очікування, уже хочеться справжнього тепла й надійного сонця, щоб випростатися, розігріти старі кості, ворухнути могутніми плечима, щоб вулиці розсунулися, стали й справді наче ширшими, а люди щоб не трималися стін з остраху послизнутися чи потрапити під фонтан брудних бризок з-під коліс автомобіля.
Проліски — на кожному розі, хоробрі перші квіти, що мають барву або снігу, або весняного неба — інших барв перші квіти не визнають, але ще боїшся, аби вони не зникли, аби їх не забрали, і хто знає, де їх збирали, звідки везли до міста, — може, здалека, отже, й весна іде десь дуже далеко, а от якби знайти квітку десь тут, щоб вона росла з-під руки, з-під твоєї долоні визирнула на світ, на сонце.
Весна приходить у місто дуже обережно, і, однак, ми вирушили шукати її. Тротуари підсихають, наче чистішають і дихають — це теж ознаки весни в місті. Старе, підгниле листя згрібають у парках у великі копиці й палять — дим вологий, їдкиц, він стелиться низько над чорними доріжками парку, а вранці висить туманом на маленьких вуличках біля парків, і перші, відважні промені сонця просвітлюють той туман. Горобці стрибають весело, уже не настовбурчені, не круглі, як м'ячики, пір'ячко наче випросталося і пригладжене, рівне — можна подумати, що горобці відвідали свою пташину перукарню: правда, це весна, питають мене діти, — горобці взимку не такі, — тепер вони розбишакуваті, воюють між собою з азартом і радісно, наче їм справляє приємність цвірінькати якомога голосніше.
Діти розгортають старе листя, а під листям — бліденький паросток, скільчений, ще наче не встиг відвикнути від темряви і мружить очі на світло, щулиться, трохи боїться, а трохи вже й з духом зібрався, щоб випростатися.